НОТАТКИ ТУРИСТА по дорозі на Говерлу

Ідея сходження на Говерлу виникла давно, а ідея проведення лекції на найвищій точці України – минулоріч. Тому в серпні 2011 р., в період канікул та відпусток, було вирішено вирватись із міської повсякденності, випробувати й пізнати себе, а також відпочити на природі. Ідея знайшла підтримку у викладачів, аспірантів, студентів та випускників Драгомановського університету, а саме Інституту філософської освіти і науки й Інституту української філології.

Пропоную читачам дізнатись деталі нашого походу.

 

День 1

         Вранці приїхали вранці до Івано-Франківська. Поснідавши в затишній вареничній, вирушили електричкою до м.Ворохта. Приміські потяги нас здивували. На відміну від звичних київських електричок, місцеві мають лише чотири вагони, які зсередини дерев’яні і набагато менші. Загалом електричка нагадала нам київську дитячу залізницю, тому і сприйняли її як атракціон.

         Від Ворохти доїхали на машині до с.Дземброня. Місцями дорога була настільки  вузькою, а висота великою, що фраза Сашка Зрума «уявіть, що ми їдемо на краю п’ятиповерхового будинку» змусила нас трохи попанікувати.

Від Дземброні і почалась наша екологічно-інформаційна стежинка (так було написано на дощечці). Через 10 хвилин жарти припинились, всі почали йти мовчки. Стало зрозуміло, що легко не буде: рюкзаки важкі, сонце безжальне, а загальна довжина маршруту в 43 км приголомшувала нашу уяву.

         Сьогодні йшли не багато, вже за кілька годин ми розбили табір, розпалили багаття і повечеряли. Хлопці знайшли в лісі білі гриби, а Оксана Соколова  – різні кущі, з гілочок яких зварили смачний фруктовий чай.

Неподалік жили вівчарі тому за 6 грн/л (ціни як у столиці!) купили свіже молоко.

Настрій бойовий, всі засинають задоволеними.

 

День 2

          Як же холодно виходити о сьомій годині з намету!

А який же гарний краєвид карпатських гір та туману, що розтікається по ним!

Незважаючи на ранній підйом, з табору вийшли на дві години пізніше запланованого. Мабуть, винен сніданок – рис з тушонкою та білими грибами.

 Павло Селіванов, наш провідник і водночас голова Студентської Ради ІФОН, попереджав, що другий день буде найскладнішим. Сьогодні ми підіймались і йшли по гребеню Чорногірського хребта, 12 км постійного підйому вгору і вниз стали для справжнім випробуванням. За день ми підкорили гору  Дземброня (1877 м над рівнем моря), г. Менчул (1998 м). На жаль, через брак часу не встигли піднятись на г. Піп Іван (2028 м), де знаходяться розвалини обсерваторії першої половини минулого століття.

По дорозі зустрічаються й інші туристи. В горах прийнято вітатись, та на «Добрий день» у відповідь частіше чуємо привітнє «Сześć» (польське «привіт»). А де ж українці?

Коли почало сутеніти ми ще йшли. До стоянки, за словами бувалих туристів, які зустрілись по дорозі було «понти» (нам вони дорівнювали кілька годин).  Лише о дев’ятій годині ми підходили до озера Бребенескул – найбільшого високогірного озера України (1801 м), де і розклали табір.

Швидко поверечерявши всі пішли по наметам. Завтра продовжуємо похід.

День 3

Відкривши застібку намету і озирнувшись я промовив «Знову гори…». На що всі відповіли розуміючою посмішкою.

Стоянка була біля озера, тому найвідчайдушні (температура води десь +12°С) покупались. Вийшли зі станції ми із запізненням на три години. Сьогодні маємо підкорити Говерлу!

Незважаючи на те, що Інтернеті прогноз погоди був таким: «протягом усього дня погода залишатиметься хмарною. Майже весь час буде йти дощ, уночі на короткий час опади припиняться». Такий прогноз був на всі дні походу, та насправді погода була сприятливою для походу – дощу не було, сонце частіше ховалось за хмарами, спекотно не було. Хоча під вечір все ж всі обгорілі.

Дорога виявилась легшою, ніж учора, але все одно довгою. Рюкзаки не ставали легшими, а під час нового підкорення чергової вершини  (ми вже збились з рахунку), одній дівчині стало погано і Сашко Зрум ніс два рюкзаки. Є ще справжні козаки в Україні!

Поступово,та наполегливо ми наближались до Говерли  (2061м).

І хоч ми її бачили здалеку ще о першій годині дня, та піднялись лише о сьомій вечора.

Емоцій було багато! Говерла – найвища точка України. Один з символів нашої держави. Кожен українець має хоч раз у житті відвідати це місце.

Цікаво, що на горі знаходиться скульптурна композиція, що символізує українську державність та мармурова стела, в якій закладені капсули із землею з усіх регіонів України. Говерла.

Не віримо своїм очам, але на горі є невелика ятка, де продаються сувеніри – магнітики на холодильник, медалі з написом «Говерла 2011». Ціни від 25 до 40 грн. Також продають гарячий  чай за 5 грн.  Не втримуємось і витрачаємо гроші на найвищій точці України.

Всі одразу почали писати смс та дзвонити родичам і друзям: «Алло, я дзвоню з найвищої точки України! Все ґаразд. Скучаю за тобою!!!».

Почалась фотосесія, записали відеозвернення до драгомановської громади (дивіться у соціальних мережах) і незважаючи на те, що сонце заходило за обрій ми здійснили те чим керувались на початку – лекція на Говерлі. На жаль, через брак часу лекція «Містичне богослів’я» від викладача кафедри філософської антропології Антона Дробовича) та «Нестандарність мислення в освіті» від автора цих рядків були скороченими.

Табір ми поставили біля підніжжя гори. Говерла, мабуть, дає наснаги, бо ми ще довго гомоніли біля багаття.

 

День 4

 День розпочався з хрестоматійної фрази «Знову гори…». Але сьогодні це була гора-символ країни.  

Сьогодні був поставлений новий рекорд пізнього виходу з табору – о 13:30 ми вирушили в дорогу. Через це ми не встигли піднятись на г. Петрос.

Виявляється, що Говерла є заповідником і потрібно заплатити гроші за вхід/вихід. Ціна 40 грн, та ми домовляємось по 10 грн з людини. Сподіваємось, що гроші підуть на прибирання і захист території.

Сьогодні по дорозі зустрічається більше людей. Темп був жвавий, тому до стоянки дійшли вчасно. Поруч знаходилось поселення з вівчарами, тому забезпечення молоком знову є. Також вдалось поговорити з ними, вони жалілись на те, що туристи залишають після себе багато сміття (це правда, по дорозі ми бачили великі купи сміття, що ніяк не додавало гордості за наших попередників).  Цікаво, що на зиму пастухи залишають хату відчиненою і всередині залишають дрова, але минулого року хтось спалив половину хати і втік.  

Сьогодні дорога була легкою, та втома дається взнаки. Треба лягти якомога раніше.

 

День 5

 Фінішна пряма до «цивілізації». Через  урочище Козмещик йдемо до селища Лазещина. Там є залізнична станція і кіоски, де можна купити якусь їжу. Купили солодку воду, але вона нам не до вподоби – звикли до джерельних вод.

Попри виснаженість п’ятиденного походу, провели екологічну ініціативу в с. Лазещина. Прибрали залізничну станцію та територію довкола. Керувались тим, що через цю станцію проїжджає більшість іноземців, тому  нам стало соромно за те, які враження можуть залишитись у туристів при очікуванні потяга на брудному вокзалі. Ініціатором виступив Антон Дробович,  більшість активно підтримала пропозицію.

Взагалі станція здивувала не так кількістю сміття, як відсутність працівників і нормальних оголошень. Віконце білетерки було замкненим, лише приклеєне оголошення написане від руки,  що квитки можна придбати у провідників. Ще нижче на стінці хтось з попередників залишив повідомлення що у провідника квитки не можна купити. Нас це не дуже порадувало, тому було вирішено доїхати найближчою електричкою до Яремчи. Там знаходиться більш цивілізований вокзал, є світло і працівники «Укрзалізниці». Забираємо з собою і групу поляків, які також сьогодні спустились з Говерли. Приїжджаємо в Яремчу о десятій вечора, але потяг до Івано-Франківська лише о третій годині ночі. Попереду безсонна ніч.

 

День 6

 

За сьогоднішню ніч ми втомились більше, ніж під час сходження на гору. З цим погодилась вся наша група.

Довелось довго чекати на потяг до Івано-Франковська. За цей час ми познайомились з польськими студентами. Цікаво було поспілкуватись з колегами з Евросоюзу.  Дізнались багато нового про їхню освітню систему.

Незважаючи на пізній (чи може вже ранній час) загальний вагон потяга (інших квитків не було) був вщент заповнений людьми. Дві години в потязі і вже на світанку ми у Франику (так молодь називає місто).  Ще дві години на вокзалі: дехто намагається хоч трохи поспати, дехто просто дивиться як оживає вулиця за вікном.

О восьмій годині ранку ми вже снідаємо у «Вареничній», де перед початком походу. Нас впізнають і дозволяють залишити рюкзаки, поки ми гуляємо містом. Франик нам показує Іринка Бочар –  знайома Антона Дробовича. Часу було небагато і весь центр не встигаємо подивитись, та вразила велика кількість книгарень і кованих скульптур на вулицях.

Знову потяг. Тепер уже «Івано-Франківськ-Львів». Три години, які були використані для сну (їдемо в плацкарті, можемо дозволити собі лягти і відпочити) або для детального ознайомлення з книжками, що придбали. Ольга Гончар, студентка, що закінчила перший курс культурології, купила книжок приблизно на 400 грн.

Львів зустрічає нас короткочасним і приємним дощем. Далі йдемо гуляти містом. Морозиво, молочні коктейлі, гамбургери, сандвічі – відводимо душу після походу. Далі – виключно львівське меню: кава, яблуко по-віденьски, медівка, канапки.

У цьому місті можна довго гуляти, та квитки на потяг змушують йти до вокзалу (трамваї у місті не ходять через реконструкцію вулиць, маршруток не видно і загалом за ці дні звикли до піших прогулянок).

Потяг. Ліжко. Сон.

 

День 7

 Київ. Робимо світлину на пам’ять. Всі хлопці неголені, осанка стала більш правильною. Дівчата в очікуванні гарячої води вдома та зустрічей з подружками. Виснажені. Щасливі.

 

Післямова

 

Гори теж навчають, адже людина під час кількаденного походу має можливість зрозуміти себе, коли долає нові вершини, несе важкий рюкзак, допомагає іншим дійти до мети. Саме в такі миті можна побачити справжню сутність людини, а головне – міжособистісні стосунки. І хоча маршрут походу виявився складнішим, ніж всі очікували, та згуртованість групи перемогла, кожен набув ще більшої віри у власні сили та друзів.

Знаменним для нас стало і те, що ми підкорили Говерлу напередодні 20-річчя Незалежності Батьківщини. Знаходячись на вершині цієї гори зникають всі політичні та економічні негаразди, хочеться думати лише про єдність і красу нашої країни. Як добре, що ми вже 20 років можемо вільно говорити рідною мовою, будувати молоду та величну країну!

НЕ ЧІПАЙТЕ ОРИГІНАЛ!

Фільм «Крик» є відгомоном 90-х років минулого століття. Перша стрічка вийшла, коли я був у другому класі. Тоді від фільмів жахів бігали мурашки по тілу, морозиво було без домішок, а квитки в кінотеатр коштували дешевше. Ще навіть думки не було про те, що кожен матиме мобільний телефон, майже в усіх кінотеатрах показуватимуть фільми в 3D-форматі, а про постмодернізм чули лише вчені в університетах. Перше видавалось чимось крутим і дорогим, друге – просто нереальним, а третім я ще не цікавився. 

Минуло 15 років. Мобілки часто заважають дивитись фільми у кінотеатрах, в 3D-форматі показують усі можливі і неможливі фільми (серед останніх невиправданих новинок це «Гаррі Поттер і дари смерті»; серед останніх адаптацій зі світових архівів – «Король Лев»: віднині Сімба і Елтон Джон стануть до глядача ще ближчими), а постмодернізм став моєю основною темою в університеті і я розповідаю про нього студентам уже як викладач. Адаптація до 3D-формата сьогодні є комерційно вигідною. Таким чином можна більше заробити на прокаті фільмів, та в цей же час це дратує глядача. Теж саме стосується і чисельних сиквелів і римейків. Тому до четвертої частини фільму «Крик» ставлення одразу ж було упередженим, та як людина, що цікавиться сучасною культурою вирішив переглянути фільм одного суботнього вечора.

Фільм порадував незважаючи на упередженість, що була на початку перегляду. На мою думку, він є гарним фільмом-додатком до посібників з теорії сучасної культури, теорії кіножахів та іронії. На жаль, не можу назвати іншу стрічку, яка показує зміну парадигми мислення і людських можливостей так просто, яскраво і по-сучасному.  «Крик 4» дає багато ключів до пояснення сучасності. Яскравою ілюстрацією є фраза «Сьогодні нікому не потрібні друзі, лише фанати». Це показує зміну в системі цінностей, те наскільки людина занурилась в соціальні мережі і втрачає відчуття справжніх стосунків.

Заходячи в кімнату до своєї племінниці Джил на початку фільму, Сідні дивиться на неї і говорить, що вона нагадує її саму ж. А наприкінці фільму Сідні і Джил лежать на підлозі: вони дійсно схожі, обидві є жертвами, та залишитись має право лише одна з них. Це щось типу  Гаррі Поттера, в якому живе частинка душі Волан-де-Морта. Що ж ми бачимо в фільмі «Крик 4»? Вбиваючи тітку, Джил стає героїнею (психологічно для себе, бо розриває зв’язок з нею; телевізійно для суспільства, бо все влаштовує  так, наче це Сідні була вбивцею і Джил її зупиняє).

«Головне правило римейків – краще не чіпати оригінал», – каже Сідні перед тим як убити свою племінницю Джил і ставить глядача в безвихідь. Безвихідь в тому, що ми розуміємо те, що Сідні має причетність до того що Джил на якомусь життєвому проміжку отримала душевний розлад. Жити в тіні відомої Сідні для племінниці було складно, а бажання мати фанатів лише поглибило проблему. Хоч як там, та про вплив Сідні можна сміливо говорити і використовувати психологічну концепцію.

Сьогодні маніяк може не просто дзвонити жертві, а й писати в соціальній мережі. Поширення новин відбувається набагато швидше завдяки Інтернету, та в той же час воно може бути викривлене (згадаймо останні секунди фільму, де журналісти зводять Джил в героїні).

До продовжень фільмів можна ставитись по-різному. Головне, щоб воно було якісним і як сказано в фільмі «не чіпало оригінал». Цікаво, що рейтинг четвертої частини вищий за першу. Це вже дає привід не тільки для філософських роздумів, а й приклад продуманого заробляння грошей шляхом створення нового, що спирається на вже наявне.

КНИЖКОВІ ДРАМИ

Печорна О. Грішниця / Олена Печорна ; передм. М. Іванцової. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 288 с. 

 

Долі у людей складаються по-різному.  Комусь щастить по життю і людину обходять нещастя, а комусь зустрічається лише горе. В залежності від цього по-різному людина і веде себе: хтось  купує золотий iPod, а хтось обмежується радістю від зустрічей з рідними людьми, хтось вкотре їде до Лазурного узбережжя, а хтось мріє про шматок хліба.

 

         Лариса, героїня з роману Олени Печорної «Грішниця», належить до тієї когорти людей, що народились не в той час і не за тих обставин. Зазнавши горя уже з малих років, її доля складається не в гарних тонах протягом усього життя. Батьки пиятики, смерть маленької сестрички на очах, втрата незайманості в десятирічному віці, невдача при вступі в університет, зґвалтування в Києві, пухлина в дитини і через це потреба в грошах, проституція, викрадення дитини та ВІЛ. Інтернат і вагітність для Лариси є більш-менш щасливими життєвими подіями. Перша давала можливість перепочинку від жорстокості долі, а друга – наснагу для життя.

На перший погляд може здатись, що письменниця приписала аж занадто велику кількість подій в історію своєї героїні, та придивившись уважніше, то таких як Лариса у дійсності безліч. Просто ми воліємо не бачити їх і уникати. Лише включаючи «Сімейні драми» по телевізору радіємо, що такі історії трапляються не з нами. А певна театральність акторів у подібних передачах неначе промовляє, що все награно і не по-справжньому.

Якщо комусь може здатись, що «Грішниця» є жіночим чтивом, то не погоджусь. У книжці немає звичних для жіночих романів сльозливих моментів, хоча підіймаються і драматичні життєві епізоди. Всі події перед нами постають в стихії боротьби, життєлюбства, а це чоловічій аудиторії до вподоби. Крім того, поєднання двох ліній розповіді – минуле і теперішнє – наприкінці книжки поєднується і підсилює ефект того, що все ж врешті-решт життя героїні вгамовується і настає новий світлий етап.

Серед негативних боків  книжки назвемо те, що інколи переходи від однієї події до іншої є різкими і одразу незрозумілими. Також навряд чи ця книжка увійде до класики української літератури першої половини ХХІ століття, але в той же час вона є серйозним кроком для закладання підвалин цієї ж класики. «Грішниця» показує розвиток сучукрліту. Такі книжки і автори потрібні сьогодні. Зважаючи на те, що книговидання в Україні схоже на драматичний серіал, який, на жаль, ніяк не закінчиться, то роман Олени Печорної є необхідним ковтком свіжого повітря для «української книжки». 

«Грішниця» є гарною літературною подією цього сезону і чудовою можливістю скоротати час перед презентацією нової книжки Люко Дашвар. Книжка читається легко, мається на увазі стилістика авторки. А от психологічно книжка в певні моменти вражає і змушує зупинитись і осмислити те, що відбулось з Ларисою. Порівняння з найбільш відомою нині в Україні письменницею Люко Дашвар є невипадковим. Тема кохання і саморозвитку, боротьби і певна лінія жіночності об’єднує двох письменниць, хоча в той же час вони різні.

Закінчити хочеться цитатою з книжки: «Може, якби не дитинство, усе склалося зовсім по-іншому?». Як ви думаєте чи могло б все скластись по-іншому? Чекаю на відповідь після прочитання книжки.

ПИТАННЯ ОДНІЄЇ ГРИВНІ

Сьогодні їхав  з центрального корпусу університету додому і переді мною постав вибір: їхати маршруткою чи тролейбусом? Прошу наступні роздуми розглядати як звичайні буденні дрібниці, за якими приховуються метафізичні засади нашого буття.

Підійшовши до зупинки біля Володимирського собору, побачив маршрутку, яка вже від’їжджала. Ряснів невеликий, але запальний і частий дощ. Дещо на відстані був тролейбус, але розгледіти номер маршруту не було можливості. І от виникла дилема: ловити мить і їхати маршруткою або чекати, а там вже як вийде (тобто, їхати моїм маршрутом або потім десять хвилин йти пішки). Як людина молода і така ж запальна як дощ, вирішив ловити мить.

Їхав у порожній маршрутці, їхав довго, бо через дощ і будівництво готелю «Хілтон» рух бульваром Шевченка обмежений.

Коли виходив на своїй зупинці, то побачив, що з відривом у хвилину прибув і мій тролейбус. Саме той що я бачив на початковій зупинці. Світленький, з рекламою іноземних вікон, з червоним кольором попереду і вже з чітким номером маршруту біля кабінки водія.

Я приїхав на 60 секунд раніше і заплатив на 1 гривню більше. Якби це була наукова робота (яку маю писати, але більш до вподоби публіцистика), то зараз мав би великими літерами (згадуємо курсові, дипломі, магістерські) написати слово ВИСНОВОК.

Тобто, швидкість в наш час цінується і коштує грошей. На даному прикладі ми довели, що 60 сек коштують певну суму грошей. Також, як мінімум було оплачено одну гривню, щоб виникли роздуми для написанні цієї нотатки.

Новий світанок, новий день

Присвячується

п’ятому щорічному відпочинку в «Сулі»

(м.Лубни)

Пам’ятаєте відчуття, коли перебуваєш на природі?

Пригадуєте відчуття, як  гуляючи на природі залишаєшся на всю ніч віч-на-віч десь у степу чи біля річки, під горою чи в лісі? Немає галасливих автострад, твердого асфальту, штучного освітлення. Є лише тихе гойдання дерев вітром, м’яка земля, місячне ніжне світло, яке заповнює увесь простір і цього вистачає. Більше нічого не потрібно. В такі миті виникає відчуття наповненості і безмежної сили. Дивовижний стан охоплює всього тебе і не хочеться вертатись  назад.

Часто людські настрої і етапи порівнюють з природними силами та, наприклад, порами року. Так, вогонь асоціюється з пристрастями, весна з пробудженням та народженням, а осінь з меланхолією тощо. Людина є істотою природною, тому таке порівняння  не дивує.  

Перебуваючи на природі відчуваєш себе. І це так потрібно в наш час, коли за день людина змінює по кілька соціальних масок. Знов і знов: вранці, вдень, ввечері; вдома, на роботі, на навчанні; в особистих стосунках, в професійному спілкуванні тощо. А перебуваючи на природі не потрібно думати про все це. Знімаєш взуття і наповнюєшся чимось, що сучасна наука і досі не може пояснити. І хоч стільки разів бачив схід сонця, але все одно кожного разу він є особливим. А пам’ятаєте відчуття, коли до першого проміння сонця залишається кілька митей. Коли наче все завмирає довкола, навіть вітер стишує свій натиск на дерева, земля стає максимально прохолодною, а місяць бореться, але все ж поступово поступається. Перші проміння означають новий світанок і новий день. Нові слова, ситуації, знайомства, зустрічі, емоції, враження. Нове життя.  

Перебуваючи на природі кожен день привносить щось нове і хочеться жити, творити, кохати.

ЩОСЬ НЕ ТАК

Коли я поступив в університет, то із захопленням дивився на Великий Процес (те, що йменується як навчально-виховний). Структура викликала в мене захоплення і цікавість.

 

Та з часом ставали більш видні недоліки Процесу. Найбільшим відкриттям для мене став цей навчальний рік – рік коли стало можливим подивитись на все з нового ракурсу, викладацького.  Переді мною відкрилось ще більше вад. І що стало для мене найбільш болючим це розуміння власної інтеграції у цей Процес. Довго розмірковуючи зрозумів що ж саме непокоїть, виявилось, що проблема полягає у тому, що мої дії не співпадають зі світоглядними позиціями. Приходячи на пари я продовжую традиції цього Процесу – читаю лекції, веду семінари – роблю теж  саме, що робили і в ХІХ столітті, у 1968 році, 90-х рр. «Щось не так…», – зрозумів я.

Загалом приводом для роздумів стала книжка Роберта Кіосакі «Багатий тато, Бідний тато». Бестселер належить до тих про які розповідається в анекдотах: «Хочеш стати багатим? Напиши книжку про це».  Як ви уже зрозуміли книжка саме про те як розбагатіти. Автор дає кілька порад, серед яких я б виділив наступну – змініть мислення.  Про інше писати не буду, раджу прочитати самостійно або хоча б зайти на сторінку у Вікіпедії, там коротка анотація викладена. І хоч хтось скаже, що такі книжки є попсовими і не приносять користі, я б посперечався. Вони належать до мотиваційної літератури і дають ґрунт для нових роздумів, розширюють кругозір.

Мене ж зацікавила думка Кіосакі щодо системи освіти. Дана лінія проходить через усю книжку і говорить про те, що сьогодні ні для кого вже не є таємницею. (Майже, як у серіалі «Сімпсони», коли Гомер говорить Бартові: «Синку, зараз я тобі відкрию таємницю».  Барт: «Ти алкоголік?», на що Гомер у власному стилі відповідає: «Я ж сказав "таємницю"»). Кіосакі говорить про те, що сьогодні ні в школах, ні в університетах не навчають реальному, такому щоб знадобилось у житті. Система освіти, яка існує сьогодні була придумана кілька століть тому і наразі вже вичерпала себе.

Вже давно виникла потреба  шукати нові форми та методи в освіті, потрібно оновлювати її зміст. Те що розповідають в університетах відірване від реального життя. Виходячи зі стін вишів молода людина просто не може себе знайти і реалізуватись. Виникає питання: навіщо потрібно було 4-6 років витрачати час? Для себе я знаходжу відповідь у наступному: для того, щоб відстрочити початок дорослого життя. Студент є вільною молодою людиною, в якій завжди вирує драйв, енергія та сила. І зазвичай студент не переймається складними життєвими проблемами. Але відтягування не може бути постійним і з часом людина зустрічається з дійсністю. Ця зустріч може бути різною і не завжди є такою про що я пишу, але у будь-якому разі вона є складною і болючою.

Першим, що робить людина з дійсністю – це плач і галас.  Вголос людина це робить, коли народжується. З часом ці дії протікають всередині людини і є вже непоміченими. Коли вертаєшся додому змученим з роботи, коли бракує на їжу чи несплачені борги. Зустрічаючись з дійсністю після університету, людина здебільшого є такою безпомічною, як і певний час після народження.

Більшість знань, які отримані в університеті в житті не знадобляться. І в цей же час найбагатші люди сьогодення взагалі мали проблеми з системою освіти – Білл Гейтс Стів Джобс, Марк Цукерберґ та інші. Щось у цій системі не так. «Наявність гарної освіти не означає наявність багатства і гарної роботи»,  – так можна продовжити дану тезу думками Кіосакі.

Чому система освіти є неефективною? Чому існують ці недоліки?  Чому випускники багатьох університетів є неконкурентоспроможними? Причому як на внутрішньому ринку, так і на зовнішньому? Наші університеті не входять в рейтинги найкращих світових вишів. Чому ж нас не визнають? Відповідь, на мою думку, проста: ми орієнтовані на процес, але не на результат.

Ми орієнтовані на процес, а не на результат, коли студенти відповідають лише для того, щоб набрати певну кількість балів і отримати «автомат». Ми орієнтовані на процес, коли  думаємо про те, що скоро закінчиться семестр і будуть канікули (відпустка), а потім «знову все заново…». Ми не орієнтовані на результат, коли приходимо в університет «бо треба». Нас не цікавлять результати, лише кількість балів.

А щодо невизнання в Европі, то тут відповім запитанням на запитання: «Скільки сторінок за тиждень читає европейський студент  і скільки наш?». 

Відкритий для запитань!

Сльози не означають біль

На першому курсі навчання на одній з лекцій нам сказали наступне: «Захід сонця сам по собі є нейтральним. Це вже людина дає йому оцінку. Гарний він сьогодні чи негарний, романтичний чи ніякий».

Сьогодні хочеться продовжити цю думку.

 

Людина сама по собі не є поганою чи хорошою. Оцінку їй дають інші люди.

Проблема сама по собі не є негативною. Оцінку їй даємо ми.

Сльози не означають біль. Вони можуть означати і радість.

Кохання не завжди означає радість. І не завжди трагедію.

Комедія не завжди пов’язана з радістю.

Розумний не завжди є таким. Чи не помічали за ним таке?

Гарне слово не завжди є таким.

 

Всьому дає оцінку лише людина. І кожна людина дає власну оцінку.