27 липня своє 55-ліття відзначив директор Інституту
природничо-географічної освіти та екології професор ВІТАЛІЙ ПОКАСЬ.
Віталій Петрович із задоволенням відгукнувся на пропозицію
стосовно інтерв’ю для газети «Педагогічні кадри» і тому сьогодні перед вами
ексклюзивний матеріал з керівником-професіоналом, вчителем за покликанням,
істориком-романтиком в душі і доктором філософських наук.
– Віталіє Петровичу, розкажіть,
будь ласка, про ваше становлення як науковця, викладача, директора.
–
Розпочну
розповідь з дитинства. Я народився в сім’ї вчителів – мій батько працював учителем
географії і історії, а матір вчителькою мови і літератури. У 1979 році поступив
на спеціальність «Географія та біологія» природничо-географічного факультету
нашого вишу. Планував, що після закінчення
інституту заміню батька на роботі. Він тримав мені посаду вчителя географії до
самої пенсії, чекав, що я повернусь на малу Батьківщину, у славне місто
Городище Черкаської області. Але вийшло по іншому: мені запропонували посаду директора
студмістечка. Паралельно навчався в Інституті педагогіки в аспірантурі на
заочній формі. У 1992 році мене
призначили начальником управління дошкільних
і інтернатних закладів Міністерства освіти і науки, в цей же час захистив
кандидатську дисертацію з історії педагогіки.
Та
з часом рідний факультет мене все ж покликав. Це трапилось у 1999 році через
кілька місяців після смерті декана Бориса Гришка-Богменка. Мене зустрів
тодішній ректор університету Микола Шкіль і сказав, що я як кандидат наук,
доцент і випускник університету просто повинен очолити факультет. Недовго
думаючи відповів: «Домовляйтесь з міністром». Міністр не відпустив. Але через
певний час Микола Іванович телефонує: «Я домовився». Тоді я поміркував і вивів
для себе життєву формулу: «Краще піти тоді, коли в одному місці не відпускають,
а в іншому запрошують, ніж коли з одного виганяють, а в іншому не беруть».
«Правильно вирішив», – відповів на це Микола Шкіль і призначив мене деканом природничо-географічного
факультету. Згодом, коли університет очолив Віктор Андрущенко, з яким ми разом
співпрацювали в міністерстві, він запропонував мені посаду проректора з
навчальної роботи, але я відмовився. Відповів, що мене запросили працювати на
посаді декана і хотів би все так залишити. З часом ця пропозиція ще кілька
разів лунала, але я залишився вірним рідному факультету. І тоді шляхом
реорганізації 1 квітня 2004 року факультет став Інститутом
природничо-географічної освіти та екології.
– Тобто
відбулась не просто реорганізація, але і нарощення потужності навчального
підрозділу?
–
Так.
Ми на той час вже відкрили спеціальність «Екологія» і тому її назва
відобразилась у назві підрозділу. «Туризм» ще перебував на стадії розробки.
Взагалі за цей час наш підрозділ набув нового окреслення. Були відкриті такі
спеціальності як «Географія і практична психологія», «Хімія», «Екологія», «Туризм».
Ми пишаємось тим, що були відновлені «Географія і іноземна мова», «Біологія і
іноземна мова». Певний час міністерство забороняло поєднання гуманітарних і
природничих дисциплін, але в нас кафедра іноземної мови була відкрита раніше,
ніж взагалі з’явилась відповідна структура в університеті.
–
Як
ваше повернення в університетський колектив оцінили ваші ж викладачі?
–
Повертатись
було приємно і мене радо зустріли викладачі, серед яких професори Корецький
Л.М., Кучеров І.С., Чорний І.Б., Загородний В.В. та інші. Студентом я
добросовісно вчився на відмінно і мені не довелось перед ними червоніти. Крім
того, я до цього часу пам’ятаю увесь природничо-географічний цикл і досі дивую
колег тим, що можу назвати латиною назви дерев, тварин, людських м’язів і
кісток.
Крім
того, мені допоміг досвід роботи в міністерстві, де довелось напружено
працювати, адже я був у першій хвилі Міністерства освіти і науки незалежної
України. Багато над чим довелось працювати «з нуля». Наприклад, інтернатних
закладів існує 28 типів і по кожному потрібно було підготувати нову нормативну
базу. Наше управління професійно і оперативно з цією роботою справилось. У мене
були чудові наставники, серед яких Віталій Батищев. Він мав величезний досвід і
добре налагоджені контакти. Крім того, в мене були працівники, які працювали по
20-30 років в державному апараті. Вони жодного разу мене не підвели в матеріалах,
які готувались, а серед них були законопроекти і документи державного значення.
Наприклад, Національні програми «Освіта ХХІ століття», «Діти України», державна
програма «Вчитель». Завдяки своїм співробітникам і наполегливій роботі я
професійно зростав як керівник.
– Ви підтримуєте з ними зв’язки?
– Звичайно. Нещодавно було святкування 20-річчя
з дати створення управління і ми всі побачились. На жаль, серед живих уже немає
Віталія Батищева. Взагалі час роботи у міністерстві був цікавим, адже це час
становлення країни і освітньої галузі зокрема. Але я пишаюсь тим, що працюю в
Драгомановському університеті і відчуваю віддачу в роботі. Як би я не працював
в міністерстві, все одно залишається відкритим питання чи став би я «Заслуженим
працівником освіти України»? Чи був би нагороджений Почесними Грамотами
Кабінету Міністрів України і Верховної
Ради України, Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня? Чи став би професором і
захистив докторську дисертацію? Чи став би академіком Академії вищої школи? Це
все дав мені Драгомановський університет. Микола Шкіль якось сказав: «Віталій –
наш. Ми його позичили, щоб він набрався досвіду в міністерстві, а вже потім
повернувся і втілив його в життя». Так і сталось.
–
Які
досягнення Ви вважаєте для себе ключовими?
–
Якщо
говорити про роботу в Драгомановському університеті, то це відкриття нових
спеціальностей. Крім того, коли я очолив факультет, з науковим ступенем
працювало приблизно 50 % від всього колективу, сьогодні ця цифра сягає 70. І це
при тому, що багато викладачів пішли на пенсію і ми працевлаштуємо молодь.
Цього року ми лідери по збільшенню у відсотковому відношенні надходжень від студентів-контрактників.
Якщо по університету ця цифра збільшилась на 30 %, то в нашому Інституті на 230%.
Це результат великої роботи колективу. І якщо в минулі роки середній бал ЗНО абітурієнтів
був 550-600 балів, то тепер до нас прийшли з 700 і вище балами. Велику
підтримку у вирішенні всіх питань ми маємо від ректора університету академіка
Віктора Андрущенка.
–
Цікава
ситуація – молодь йде отримувати природничу освіту, але в той же час бачимо, що
суспільство не готове до вирішення екологічноїпроблеми. В Україні, на відміну
від європейських країн, «мода на зелених» поки відсутня. Як ви можете це
прокоментувати?
–
Під
час роботи в міністерстві, я побував у
багатьох країнах і вивчав не лише проблеми дітей з особливими потребами, але й
занурювався у питання чому ж народжуються такі діти, звідки постає така
проблема. Відповідь полягає саме в екологічній кризі. В Україні, на жаль, ця
тема підіймається здебільшого перед виборами. Загальнодержавна політика у цьому
напрямі ще не достатньо спрямована і екологічному вихованню не приділяється
належної уваги. Коли ми відкривали спеціальність «Екологія», то казали, що така
спеціальність вже існує в аграрних, технічних університетах. «В аграріїв, так
само як і у металургів своя ніша. Ми ж будемо впроваджувати екологічну освіту і
виховання – від дитячого садка і до післядипломної освіти», – відповів я.
–
Яке
загалом значення природничої освіти?
–
Інколи
говорю наступне: історики вивчають те, що було придумано і зроблено людьми, так
само математики, філологи і інші. Природничі дисципліни вивчають те, що втілено
безпосередньо Богом. Ми вивчаємо природу, а саме рослини, тварин, людей. Інші
науки вивчають те, що придумане лише людиною. Ми ж пізнаємо світ таким яким
його створив Всевищий.
–
Ви
нещодавно захистили докторську дисертацію. Яка тема вашої роботи?
–
Тема
стосується моєї попередньої роботи в Міністерстві освіти і сформульовано
наступним чином: «Зміна філософської парадигми управління навчально-виховним
процесом інтернатних закладів освіти». Тема цікава тим, що функції подібних
закладів освіти змінювались, а разом з ними і філософські підходи в освіті.
Притулки мали функцію соціального захисту дітей, а вже після війн виникли дитячі
будинки, де на перший план виходить виховна функція. Уже потім в
школах-інтернатах її змінює навчально-виховна. Сьогодні в
навчально-реабілітаційних центрах присутня навчально-виховна, лікувально-реабілітаційна
функції і соціальний захист. Загалом у роботі мені допомогло захоплення
історією. Також детально вивчив твори античної і класичної філософії,
соціальної філософії та філософії освіти.
–
Розкажіть,
будь ласка, про свої хобі? Як ви проводите дозвілля?
–
Я
з дитинства любив, люблю і буду любити читати книжки. У моїх батьків була найбільша
в містечку бібліотека. Тому одразу після «Читанки» я перейшов на серйозні
історичні книжки. Вже до 5-го класу я уважно перечитав і дослідив п’ятитомник
«Велика Вітчизняна війна». Читання книжок дало мені можливість розвинути
пам’ять. Зізнаюсь, жанр фантастики мене ніколи не приваблював, я люблю реальні
історії.
–
Ви
людина-теоретик чи практик?
–
В
житті вдалось об’єднати перше і друге. Теоретична підготовка, книжкові
вподобання це одне, але робота на всіх посадах, на яких працював мала
практичний характер. Крім того, я досі читаю курс «Історія педагогіки». Яким я
був би професором, якби не мав лекційного курсу? Коли я приходжу до студентів
на заняття, то спочатку цікавлюсь їхнім життям, а вже потім переходжу
безпосередньо до заняття. Таким чином я в курсі того що відбувається в
Інституті і можу реагувати як керівник. Віталій Батищев після мого переходу на
деканську посаду якось запитав: «Що ти там? Керуєш?». А я йому відповідаю: «Ні.
Керував я в міністерстві, тут я працюю. Спочатку заняття зі студентами, а вже
потім керівництво факультетом». Взагалі я вважаю, що людина має право стати
викладачем вишу лише якщо вона здобула певний досвід на виробництві. Наприклад
після роботи в школі, а вже потім після аспірантури. Адже викладач повинен мати
що розказати, володіти досвідом і певним багажем знань, прочитати багато
книжок. Людина повинна йдучи викладати мати не папірці, а живі знання,
поєднувати розповідь з життєвою практикою.
–
Вам
виповнилось 55 років. Скажіть, будь ласка, чи вірите в нумерологію,
магію чисел?
–
У
мене є певна магія чисел. Вона пов’язана з датою народження – я народився о 7
годині ранку 27.07.1957 року. Тому число 7 для мене є щасливим.
–
Ваші
побажання Драгомановському колективу.
–
Побажаю
всім здоров’я і успішного навчального року. У нас чудовий колектив і ньому
домінує позитивний моральний мікроклімат, тому йдучи на роботу в мене зажди
гарний настрій і бажання працювати.
Педагогічні кадри, № 6(1626) вересень 2012, стор. 5
Комментариев нет:
Отправить комментарий