Про героїзм батьків, становлення світогляду і людські чесноти, філософську освіту і сучасний Київ ви можете прочитати в інтерв’ю з доктором філософських наук, професором кафедри філософії Наталією Мозговою.
– Ваш батько – Григорій Савович Шупик – Герой Радянського Союзу, який здійснив 249 успішних бойових вилетів. Як вам було зростати з усвідомленням, що ваш батько справжній герой?
– Коли я була маленькою, то не розуміла величність його подвигу. Знала, що він брав участь у війні, щовечора він розповідав різні історії з цього періоду свого життя. Але у першому класі я почала усвідомлювати, що мій батько справжній герой за захоплюючою реакцією своїх однокласників. А ще у 1965 р. тодішній генсек КПРС Леонід Брежнєв вперше офіційно запровадив зустрічі однополчан Великої Вітчизняної війни, бо до того протягом двадцяти років святкування Дня Перемоги відбувалось якось напівтаємно, а зустрічі однополчан загалом не вітались. І тоді вперше за 20 років саме батько організував зустріч однополчан у Києві. Приїхали фронтовики з Франції, Москви, Ленінграда, Казані, Свердловська, Ульяновська, Тюмені, Ташкенту, не говорячи вже про міста України. На все життя запам’ятався момент, коли біля пам’ятника Богдану Хмельницькому кожен з фронтовиків, а їх було разом із сім’ями більше 130, підходив до бойового полкового знамення, схилявся на коліно і цілував його. Це дуже вразило мене як дитину і запам’яталось на все життя. Тоді я відчула чим мій батько, якщо так можна сформулювати, відрізняється від інших. Він щороку приходив з усіма орденами і нагородами виступати перед моїм класом, його запрошували і в університет, коли я там навчалась. Потім вже приходив виступати і до мого сина у школу.
– Як складалась доля вашої матері у військовий час?
– Матір, на жаль, залишалась в Києві протягом усієї війни. За два тижні до початку війни батька перевели у військову частину в Дніпропетровській обл. і він мав приїхати забрати її разом з моїм старшим братом, якому на той час було 1,5 року. Але вночі 22 червня страшний шквал вогню знищив в одну мить аеродром у Бучі, де в цей час лишалась моя мати з дитиною. Жоден літак не встиг піднятись у повітря. Почалася паніка. Матір опинилась в ситуації, коли її вже виписали зі старої військової частини (як члена сім’ї) у Бучі, але не приписали до нової. І вона опинилась «нічийною», а евакуація здійснювалась за принципом «закріплення за місцем роботи».
В першу ж ніч військових подій у Бучі почали говорити, що Київ вщент спалений німцями, а в місті мешкали її матір і бабуся. Тому вона, залишивши дитину з жінками у Бучі, побігла, потяги звісно вже не ходили, по залізничним коліям до міста. Її бабуся і матір жили за сучасною адресою бульвар Тараса Шевченка № 1, де і пережили увесь жахливий час війни. Матір бачила як палав Хрещатик, а на місці, де сьогодні розташований пам’ятник Володимиру Леніну, знаходилась шибениця, де страчували канібалів, які в той час нерідко з’являлись у місті. Мамину рідну сестру забрали у Німеччину і вона там загинула. Першу і найбільш люту морозами зиму мати ходила обмінювати речі одягу на продукти на лівий берег Дніпра. А вже після війни вона брала участь у відбудові Києва і безпосередньо Хрещатика. Зараз вже мало хто знає, що перебувати на окупованій території – це у післявоєнні роки аж до кінця 80 рр. минулого століття була серйозна «чорна пляма» у біографії. А батько, прийшовши з фронту, протягом всього життя свого казав, що мамі, а не йому треба було присвоїти звання Героя Радянського Союзу, оскільки живих фашистів з літака він майже не бачив, а от вона попадала і в облави і неодноразово стояла під дулом німецького автомата.
– Кого в дитинстві більше любили – батька чи матір?
– У дитинстві я більше любила батька, але вже з часом, коли сама стала матір’ю, то дещо переглянула свої погляди. Можливо це ще через те, що матір раніше померла, ніж батько. Батько лишився зі мною і помирав дуже важко, лежав паралізованим п’ять з половиною років, може ще й тому зараз лишилось більш зворушливе ставлення саме до страждань мами.
– Літак вашого батька двічі збивали, двічі він був поранений, але щоразу повертався в рідний полк. І при поверненні в полк, він писав на фюзеляжі літака свій № 13 і піднімався в повітря. Можемо припустити, що він не забобонний…
– Я б сказала, що він навпаки був забобонний, бо коли сідав за штурвал іншого літака, його неодмінно збивали. Коли хтось інший сідав за штурвал його літака – його теж збивали. Хоча напевно тут багато що залежить від відчуття бойової техніки і це мабуть відігравало переважне значення. Але факт залишається фактом.
– Щоб ви написали на своєму життєвому літаку? З яким девізом живете?
– «Бути, а не здаватись». Російською мовою це звучить як «Быть, а не казаться!». Не бути фальшивою людиною, яка є нещирою.
– Ви пряма людина?
– Загалом я сором’язлива людина, але якщо мене щось «допече», то можу наговорити зайвого і у вічі. Не знаю чи це є перевагою чи недоліком мого характеру. Мабуть недоліком.
– Психолог Ерік Берн запевняє, що будь-яка людина має риси маленької дитини. Які риси дитини ви маєте?
– Погоджуюсь з цією думкою. Мені здається, що ми приховуємо за набутими протягом свого життя «ролями» себе справжніх, а найбільш справжніми ми були у дитинстві. Як це часто буває, нашаровування набутих «слоїв» відбувається для того, щоб сховатись і вберегтись від душевного болю, яке нам завдає життя. З рис дитини в мене, мабуть, до сих пір залишилась така риса, як образливість. Хоч це і суто дитяча риса і про неї знають лише найближчі, але мені й досі дуже важко навчитись не ображатись хоча б на якісь дрібні речі.
– Ви сильна людина і маєте потужну харизму. Як-то кажуть, що нас не вбиває, робить нас сильнішим. Що вас зробило сильною?
– Власні помилки і невдачі. Мені доводилось їх немало долати.
– Людина живе, як сказав би М. Гайдеггер, в стихії своєї чотирикутності: зберігаючи для себе землю, небо, божественне і смертне. Скільки кутів у вашому світогляді і які вони?
– Я люблю число чотири, але переконана, що не можна якось обмежити людину. Адже ми самі інколи не знаємо, що очікувати від себе – запевняємо, що не будемо робити щось, але все одно робимо. Людина – безмежне творіння і її неможливо обмежити. Що лежить в основі мого світогляду щодо людських рис? Щирість, честь і чуйність. Ніколи не вміла прощати зраду. Хоча розумію, що ця категоричність – це риса молодої, а не зрілої і мудрої людини. А це означає, що в деякій мірі я мабуть так і лишусь дитиною чи підлітком. Ці риси відшукую і в інших людях. В перші десять секунд відбувається «сканування» людини. Ми в цей час навіть не розуміємо цей процес, але саме тоді відбувається усвідомлення: чи приємна нам ця людина, чи ні. І зі свого досвіду скажу, що найбільш правильне враження – це перше враження.
– Ви вірите в кохання з першого погляду?
– Ні. Принаймні зі мною такого ніколи не ставалось. Для того, щоб закохатись треба чимось вразитись, має відбутись щось таке, що тебе «пройме» у тій людині, певний катарсис. З першого погляду може «пройняти» лише зовнішня краса. Але чого вона варта, якщо немає внутрішньої краси?
– В рамках європейської філософсько-культурологічної парадигми «Memorial Studies» виділяється два типи культур – «культура пам’яті» та «культура забування». Який на вашу думку сьогодні переважає тип культури?
– На жаль, «забування». В якості прикладу можна навести сучасний Київ – він стає містом без історії і традиції, містом без обличчя. Мені подобається, що у Західній Європі в кожному старовинному замку обов’язково «мешкає» привид, який пов’язаний з якоюсь легендою. І цими легендами і привидами європейці пишаються. А в нас реставрація – це знести «під нуль», а потім побудувати начебто схожу будівлю, але в стінах цих «новодєлах» в принципі ніколи не може з’явитися привид.
– На думку прийшли рядки з книжки Карлоса Кастанеди, де Дон Хуан вчив Карлоса, що потрібно знайти своє місце, на якому тобі буде зручно і добре. Яке ваше улюблене місце в Києві?
– З дитинства в мене любов до балконів з плетеними металевими бортиками, якими колись вирізнявся Київ. Тривалий час не могла зрозуміли звідки в мене це. Та одного разу проходила повз будинок в Михайлівському провулку, де я народилась, і побачила, що навпроти нього знаходиться будівля саме з такими плетеними балконами. Мабуть, вони були одними з перших, що я взагалі побачила в житті і це відклалось у підсвідомості. З місць для мене особливі – Андріївський узвіз і Малопідвальна вулиця. За словами Михайла Булгакова – це «найбільш дивовижна вулиця на світі». Коли у мене якісь негаразди і треба звільнитись від зайвих думок, я обов’язково їду на Андріївський узвіз. Це особливе місце. Крім того, на Замковій горі, що поруч з Андріївським узвозом, я віднайшла могилу Петра Івановича Ліницького, про якого писала кандидатську дисертацію. Я знайшла в архіві згадку про його поховання в цьому місці і разом з дітьми і братом вирушили його шукати. Через деякий час знайшли надгробок Петра Івановича.
Взагалі варто пройти тими вулицями, якими біг поранений Булгаков-старший. Історією Київської духовної академії я, мабуть, почала займатись саме через Михайла Булгакова, а вже потім до цього додалась краса старого Києва і дослідницький інтерес.
– На що, на вашу думку, ми маємо звернути увагу в академічній та університетській освіті ХІХ – початку ХХ ст. і впровадити в сьогоденні?
– Я б виділили дві позиції: відданість своїй справі та високий професіоналізм. Хоча вони одне від одного є невід’ємними. Мені потрапили архівні документи, де описується їхнє життя після революції, коли вони стали непотрібними – це жахлива трагедія наприкінці життя, та незважаючи ні на що, вони залишались філософами-професіоналами, які були віддані своїй справі.
Щоправда, тут слід сказати, що тоді людина могла повністю зануритись у свою справу і займатись лише нею. Булгаков-старший – яскравий приклад цього. Він був кабінетним професором і займався виключно наукою. Але ж тоді професор міг забезпечити велику родину і найняти прислугу, а сьогодні слід «крутитись» ще на інших підробітках, щоб заробити якусь копійку і прогодувати сім’ю.
– З ким із великих історичних особистостей ви б хотіли зустрітись, якби була така можливість?
– Звичайно, це професори, яких я досліджувала як науковець – Петро Іванович Ліницький, Орест Маркович Новицький, Памфіл Данилович Юркевич, Петро Семенович Авсенєв. Які були яскраві особистості, кожен вирізнявся якимось неординарним захопленням чи заняттям, не говорячи вже про їх професіоналізм.
– Вони вам близькі за духом?
– Так, і навіть більше – я вважаю їх у певному сенсі своїми янголами-охоронцями. Коли відбувався захист докторської дисертації, то подумки зверталась до них і вони мені допомогли. Взагалі, я багато відповідей на свої життєві запитання віднаходила в їх працях, які вирізняються чіткістю, прозорістю і простотою. Навіть у методиці викладання я багато що запозичила саме в них. Дуже багато допомогла відчути їх як особистості – це робота в архівах. Коли відкриваєш зошити з їх записами, нотатками, навіть зі сповідями, з їх малюнками на полях, то, повірте, дізнаєшся про них набагато більше, ніж з їх філософських трактатів. Адже будь-яка філософська концепція, вважав Фрідріх Ніцше, це насамперед сповідь її автора. І це дійсно так.
– Чому ви пішли вчитись на філософський факультет?
– З дуже банальної причини. Таке теж інколи трапляється. Хоча, я впевнена, що нічого випадково не відбувається. Я хотіла поступати на історичний факультет, але там був великий конкурс, тому подала на філософський. Врешті, виявилось, що на філософському був ще більший конкурс. Але я його пройшла і була зарахована на навчання. І жодної хвилини життя ніколи не шкодувала. Одразу зрозуміла, що мені це цікаво і завжди цікавило, але я до того не розуміла, що це і є філософія. До речі, директор Інституту філософської освіти і науки професор Іван Іванович Дробот багато років мені говорить, що я мала стати істориком, а не філософом. Він має рацію, бо як професіонал, знайомлячись з моїми працями, відчув мої уподобання. Я і є не теоретик-філософ, а історик філософії, а це дещо різні речі.
– Чим відрізняються студенти-філософи, коли ви навчались і сьогоднішні?
– Якщо розглядати сам феномен студентства, то нічим. Таке ж веселе і запальне. Молодість є молодість. Хоча слід сказати, що все ж в нас було більше поваги до професури, ніж сьогодні, що рівень освіченості впав. Але може це все в мені говорить вічний конфлікт поколінь «батьків і дітей». Також нове покоління не боїться експериментувати зі своїм життям. Наприклад, пропрацювавши десь років п’ять-десять, вони можуть раптово вирішити почати «життя» спочатку. І це, на сьогодні, прекрасно. Для мого покоління це було неприйнятно, бо ми зростали в часи, де зміни вкрай рідко відбувались.
– Кому протипоказана філософська освіта?
– Прагматикам і цинікам. Думаю, що філософ має бути романтиком. Філософія дозволяє побачити все в динаміці і розвитку, побачити на всьому його кінцевість. Це великий дар. Але не кожен може це витримати. Тут допомагає втримати крім романтизму і певної дитячості, ще й життєва мудрість, яка з’являється з часом.
Хочу відзначити, що велику роль у становленні мене як спеціаліста у своїй галузі відіграло навчання на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саме там я була назавжди «прищеплена» філософією, але цього було замало. Треба було надалі вчитись і ставати все кращим і кращим професіоналом, як науковцем, так і викладачем. І тут найвагомішу роль у процесі «відшліфовування» професіоналізму як мене, так і моїх товаришів по кафедрі (професор Ігор Геннадійович Немчинов, доцент Володимр Олександрович Дорошкевич, доцент Богдан Костянтинович Матюшко) відіграв наш завідувач – професор, проректор з наукової роботи, Григорій Іванович Волинка. Своїм власним прикладом і відношенням до наукової роботи, своїм чуйним ставленням до кожного з нас і в загалом до колективу кафедри він з нас «ліпив» і продовжує «ліпити» вже з молодого покоління справжніх професіоналів. Серед молоді хотілося б відзначити таких викладачів як доценти Надія Богданівна Адаменко, Тетяна Петрівна Глушко, Людмила Анатоліївна Облова.
– Який найнезвичайніший подарунок ви отримували?
– Мене найбільше вражають ті подарунки, на які людина витратила свій власний час і свої зусилля. Якось двоюрідна сестра подарувала мені скатертинку, яку власноруч вишила і мене це надзвичайно вразило, бо людина думала про мене і кожного вечора потрохи працювала над своїм витвором для мене. А ще вражають несподівані подарунки, які не стосуються жодних свят чи дат.
– Ваші побажання колективу.
– Побажаю завжди бути в науковій, тобто професійній формі. Будемо ми в професійній формі – буде відповідно і студент у формі, тобто набувати знань і ставати професіоналом, і навпаки. Це взаємообумовлений процес, який викристалізує у майбутньому високий професіоналізм у сьогоднішніх студентів.
Спілкувався Сергій РУСАКОВ
Фото Геннадія ЦЕЛКОВСЬКОГО
Комментариев нет:
Отправить комментарий