
У квітні Ірина Савченко святкуватиме свій ювілей, тому напередодні свята ми завітали в гості.
– На питання неетичного характеру. Це питання, що пов’язані з моїми колегами. А для мене особисто немає речей, які б викликали неетичні питання.
– Ви вважаєте себе публічною людиною?
– На сьогоднішні день я є публічною людиною в університеті і в «обмежених» театральних колах Києва.
– Публічність заважає вашій роботі?
– Ні. Вона допомагає, адже змушує дисциплінуватись як самій, так і моєму оточенню.
– Команда Ірини Савченко – хто це?
– Чесно кажучи, я не люблю слово «команда», бо воно наближає до спорту і змагальності. Але якщо відповісти на запитання, то це люди, які працюють у Центрі культури і мистецтв, колектив, що працює зі мною в театрі «Вавилон», і ті, хто дотичний до просвітницької, культурної, творчої роботи, яку я веду.
– Як Ви будуєте стосунки з людьми?
– У житті керуюся двома речами: довіра і чесність. Я завжди налаштована на те, що людина за своєю природою є позитивною. Якщо мої сподівання не виправдовуються, то я відсторонююсь і зводжу спілкування до мінімуму.
– Який стиль Вам ближчий – Антона Макаренка чи Василя Сухомлинського?
– Відповім однією історією. Нещодавно я була присутньою на перегляді екзаменаційних фільмів студентів університету імені І.К. Карпенка-Карого. Серед фільмів один був про вчительку фізики. Фільм знімали, поки її учні писали тести. В цей час вона дістала нотатник і зачитала на відеокамеру наступну фразу: «Добре слово і револьвер може зробити набагато більше, ніж одне добре слово. Автор: Аль-Капоне». (посміхається). Тому вважаю, що стиль роботи полягає у розумному поєднанні. Людська природа потребує любові і сердечності, але в той же час має бути чинник, що дисциплінує і обмежує.
– Три роки тому ви стали директором ЦКМ. Чому ви погодились на цю посаду?
– Знову відповім одним прикладом. На цей раз з біографії Олександра Довженка, який пояснював, чому він став кінорежисером. Одного разу він потрапив на знімальний майданчик і побачив, що режисер робить з акторами. Не маючи режисерської підготовки і освіти, Олександр Петрович зрозумів, що знає, як зробити краще. Він побачив помилки режисера і кардинально змінив своє життя.
– Важко було адаптуватися до нової посади?
– Так. Це інший розпорядок дня, інша форма спілкування з людьми, адміністрування. Директорська посада вимагає не тільки творчості, але і вміння вирішувати різні питання – психологічного, організаційного, господарчого характеру. Не казатиму, що в мене все добре виходить. Я знаю свої больові точки. Загалом я пішла на посаду директора ЦКМ не тільки розуміючи, що знаю «як», але ще й тому, що це гарний життєвий досвід. Вважаю, що у людини наступають такі періоди, коли їй потрібен зовсім інакший досвід, ніж той який вона має.
– Ірино Віталіївно, ким для вас є вавилоняни?
– Як би це не просто звучало, але вони є членами моєї сім’ї. Вони не мої діти, але кожен з них - частинка мене. У нас все побудовано так, що це не просто репетиції і виступи. Ми разом ходимо на екскурсії, спільно читаємо книжки, переглядаємо фільми, обмінюємось позитивною і негативною енергією. Я їм потрібна, щоб дати пораду, так само і вони потрібні мені. Коли мені дуже погано, то вони лікують одним своїм існуванням.
– Чи змінилась ваша мотивація роботи з театром за ці десять років?
– Спочатку це був клуб за інтересами. Відповідно і я ставилась до нього легше. Умовно кажучи, якщо людина в дитинстві не догралась у ляльки, то вона це зробить пізніше. Те, що я колись не зіграла, не зробила, я реалізувала в театрі. Можна сказати, що все це стало ретранслятором моїх бажань, комплексів.
– Ви використали інших?
– Виходить, що так. Але життя на цьому базується. Хтось когось використовує, але питання полягає у тому, як це зробити. Мені здається, що я тут була чесною. Вони брали від мене стільки ж, скільки я брала у них. Сьогодні це стало більше, ніж просто гра. Не хочу бути пафосною, але для мене зараз «Вавилон» - концепція життя.
– Ви схильні до депресії?
– Так, як і кожен Овен (посміхається). Але за останні три роки в мене не було депресій. Я живу в такому темпі, коли постійно потрібно приймати рішення. Маю бути в психологічному і фізичному тонусі.
– Чого у Вас більше – директор ЦКМ, режисер чи викладач?
– Складно відповісти, але, мабуть, все ж таки більше вчителя. Вчителя, який інколи вчить не стільки предмету, скільки тому, як треба говорити, писати, сидіти, спілкуватись, розказує, що є добре, а що погано.
– Який у Вас розклад дня?
– Якщо немає першої пари, то прокидаюсь о шостій ранку. О дев’ятій я вже у ЦКМ. Тут розклад будується залежно від обставин. Інколи спокійно займаємося організаційною роботою, а інколи проводимо кілька університетських заходів за день. О четвертій - репетиція театру. Вона триває десь до дев’ятої вечора. Вдома я після десятої. Спати лягаю не пізніше дванадцятої.
– Якими були ваші студентські будні?
– Насиченими, адже в нас була комсомольська організація. Вона все вирішувала і систематизувала наше життя. Я не прихильник тої ідеології, але вона привчала до системної роботи. На всілякі дурощі просто не залишалось часу. Колишня система формувала відчуття відповідальності. Також я була учасницею студентського театру, яким керувала Алла Капська
– Які у Вас плани на найближчий час?
– Я живу за філософією малих справ, тому глобальних планів не будую.
– Але ж все велике складається з малих частин, до чогось ви ж прагнете…
– (думає, а тоді посміхається) Прочитати все непрочитане. Хай буде так.
– Як філолог ви точно маєте що сказати про газету «Педагогічні кадри».
– Газета змінюється, і це радує. Добре, що ми маємо газету з такою історією. Ми навіть за матеріалами газети намагались відтворити історію ЦКМ. Сьогодні «Педагогічні кадри» вже більш презентабельна газета. Вона стала більш адаптованою до читача, перестала бути таким собі «Урядовим кур’єром» Драгомановського університету. Якщо вона і далі буде так розвиватись, то стане лакмусом, за яким університет вимірюватиме свою діяльність і визначатиме пріоритети. На газету покладені великі завдання.
– Ваші побажання читачам.
– Студентам побажаю знайти справу, яка стане справою їхнього життя. Викладачам – здоров’я, розумних і талановитих студентів. А також внутрішньої молодості і пам’яті про себе в молодості.
– Дякуємо за цікаву і відверту розмову.
Спілкувався Сергій РУСАКОВ
Фото Вікторії ТИЩУК
Комментариев нет:
Отправить комментарий