Інтерв’ю
Ми завітали до голови первинної
профспілкової організації НПУ імені М.П. Драгоманова Станіслава Цибіна
напередодні його ювілею. Станіслав Григорович є однією з тих особистостей, які
повністю віддаються колективу і студентству.
Про становлення лідера
профспілкового руху в університеті і країни, нагальні проблеми сьогодення, а
також життєві поради від Станіслава Цибіна ви можете прочитати в інтерв’ю.
– Для мене студент завжди є партнером і молодшим товаришем.
Він соціально найменш захищена людина, тому в нього має бути старший порадник і
захисник. Чим можемо – і я, і університетська профспілка загалом – допомагаємо.
За ці роки траплялись різні випадки. Наприклад, одного разу вагітна студентка у
разі непоселення в гуртожиток хотіла залишити дитину. Ситуація була дивною, бо
вона хотіла оселитись не в гуртожитку №2, де молоді сім’ї отримували кімнати, а
в гуртожитку №7. Це ускладнювало вирішення питання, але ми зробили все для
того, щоб її поселити. Пам’ятаю, як тодішній мій заступник Василь Селезень
купив коляску, квіти і службовою машиною ректора Миколи Шкіля поїхав зустрічати
дівчину з пологового будинку. Як пізніше з’ясувалось, її батьки дівчини нічого не знали про вагітність, але нам все
вдалось залагодити. Дівчина почала виховувати дитинку.
– Як відрізняється сучасний студент від радянського з точки
зору соціального захисту?
– Сьогодні студент повинен бути більш прагматичним, ніж раніше, адже його майбутнє повністю
залежить від того, як він себе скерує. Законодавство і тоді і зараз було
спрямоване на захист, але справа в тому, що раніше воно повністю виконувалось.
Наприклад, сьогодні ми маємо постанову Кабінету міністрів про стипендію і фонд соціальної допомоги студентам у розмірі
не менше 10 %, але це продекларовано тільки на папері постанов. Останні роки не
те, що цих коштів, але й стипендію в повному обсязі доводиться
«виборювати» ректору університету академіку Віктору Петровичу Андрущенку і першому проректору з економіки і навчально-виховної
діяльності Олегу Семеновичу Падалці. Для
прикладу на сьогоднішній день заборгованість по стипендії для нашого
університету від Міністерства освіти і науки, молоді та спорту становить 600 тисяч гривень. Крім того,
сьогодні студент не є страхувальником у
фонді соціального страхування. Тому ми
не можемо як раніше розраховувати на отримання путівки на санаторно- курортне лікування
студентом чи аспірантом. Хоча в списках диспансерно хворих перебуває близько 2000 наших студентів. Інструкцією
фонду соціального страхування передбачено отримання путівок такою категорією
студентів по місцю роботи батьків, але
на практиці це не діє. Альтернативний варіант зі створенням фонду соціальної
допомоги студентів також є ілюзорним, бо держава не виділяє ці десять
відсотків.
Також
раніше був дієвий розподіл і молодь могла чітко знати на що розраховувати.
Наприклад, моя дружина за розподілом пішла працювати вчителькою у школу в м.
Вишневе і стала, як молодий спеціаліст, на чергу на квартиру. Вже через чотири
роки ми справляли новосілля. Можна перераховувати і такі переваги, що якщо
молодий фахівець їхав в село, то йому обов’язково давали квартиру або кімнату,
половину нарахувань за комунальні послуги оплачувала держава, вона ж
опікувалась опаленням. Це справжня підтримка молодого спеціаліста!
Сьогодні
все, на жаль, складніше. Якщо молодий спеціаліст прийде на роботу, то
отримуватиме десь 1200 грн. Для того, щоб була більш-менш гідною заробітна
плата потрібен стаж роботи, а молода людина прагне жити і задовольнятись
сьогоднішнім днем. Уявіть приклад з молодою сім’єю, якщо обидва працюють у
школі. Разом вони заробляють максимум 2 500 грн. Хіба можна на ці гроші
сім’ї жити? Коли я був студентом, то доцент Любов Дюженкова на свою доцентську зарплатню
об’їхала весь Радянський Союз, пам’ятаю як вона потім проводила в гуртожитку
лекторії і демонструвала слайди з подорожей Карпати, Байкал, Курильські острови.
– Станіславе Григоровичу, як Ви познайомились з майбутньою
дружиною?
– Ми познайомились в деканаті фізмату. Я тоді
першокурсником був на прийомі у декана Геннадія Грищенка з якимись питаннями стосовно гуртожитку.
Він пере направив до «дівчинки з комсомольським значком» це була Аня, вона була
секретарем комсомольського бюро фізико-математичного факультет. Так і познайомились. Вона знала, що я володію
німецькою мовою, тому запросила пізніше на зустріч з німецькою делегацією, яка
тоді приїжджала в Київ. Так зав’язалась
дружба, а вже наприкінці другого курсу ми одружились. Будучи студентами в нас
народився перший син – сьогодні Олександр кандидат економічних наук і працює викладачем
кафедри економічної теорії. Вже після завершення навчання народився другий син
– Олексій, цього року він закінчує магістратуру Інституту захисту інформації
НАУ.
– Чим для вас є Драгомановський університет?
– Я не уявляю свого життя без Драгомановського
університету. Знаєте, як кажуть «Щастя – це мить удачі». Так і в моєму житті
трапилось. Після закінчення середньої школи в Черкаській області поступав до
медичного університету, але не вдалось. Пішов працювати водієм, а у 1980 р. був
призваний до лав Радянської армії. Служив у місті Магдебург в Німеччині. По
завершенні служби повернувся у Київ і в листопаді поступив на підготовче
відділення Київського педагогічного інституту імені О.М. Горького на відділення
фізмату. Пам’ятаю як випадково на метро
«Університет» зустрівся після довгої розлуки з «молочним братом» Сергієм. Моя матір
вигодовувала обох. Ми з ним дружили в школі, але потім шляхи розійшлись – він
вступив у Куйбишевське військове училище. Зустрівшись в метро, вийшли на вулицю
поспілкуватись, аж ось випадково я побачив оголошення про прийом документів на підготовче
відділення педінституту.
– Чому обрали саме
фізмат?
– Мабуть, на мене суттєво вплинув шкільний вчитель фізики
Микола Зюбченко. Він був строгою людиною, але мав цікаву систему оцінювань,
активно використовував технічні засоби навчання. Не переносив «зубріння», та
п’ятірку в нього міг отримати лише той, хто вирішував задачі із зірочкою у збірнику
задач Римкевича. В інституті мені також поталанило на гарних викладачів:
професорів Віктора Павловича Дущенко, Євгена Васильовича Коршак, Ірини Ільїни Тичини,
вчителями порадниками і наставниками
були Микола Іванович Шкіль, Михайло Володимирович Левченко, Олексій Григорович Мороз,
Іван Тихонович Горбачук та ін.
З
першого курсу був профоргом групи і заступником голови студради гуртожитку №
6. На другому курсі став головою
студради і мене обрали членом профкому університету. Брав активну участь у
будзагонах. Тоді діяли домовленості університету з професійно-технічними
училищами і потрібно було отримати робітничу професію – приблизно два місяці
додатково навчались на плиточника, каменщика, штукатура. Мені повезло – я
потрапив до загону без конкурсу, бо служив в армії в танкових військах і мав
різні навички. Крім того, я був єдиним з
першого курсу кого взяли в далеку подорож –
заполярне коло, місценародження Медвежье
селище Пангоди, 79 паралель. Це було
важко, вічна мерзлота, комари і дванадцятигодинний робочий день виснажували.
Але для студента це було гарною матеріальною підтримкою. При стипендії у
розмірі 40 руб., можна було заробити приблизно 2 000 руб.
Також
тоді в університеті було багато держзамовлень від науково-дослідних інститутів,
підприємств. І на другому курсі після пар я приходив з 14 до 18 год і працював
в лабораторії молекулярної фізики. В нас було замовлення від Інституту паперу.
Отримував додатково до стипендії зарплату 40 руб. як лаборант.
Взагалі
навчання було цікавим, хоча і складним. У нас, до речі, була дисципліна
«Космонавтика». Ми через телескоп, що знаходиться в центральному корпусі
спостерігали за небом. В мене є особисто зроблена фотографія комети Галея у
1986 р. До наукової роботи ставився серйозно і мріяв поступити до аспірантури,
до якої мене на п’ятому курсі рекомендували дві кафедри. Але трапилось так, що
будучи студентом 5 курсу у 25 років мене було обрано головою профспілки. У ті
часи був підхід, що ти або навчаєшся, або працюєш. За цей час, на жаль, помер
мій науковий керівник, перестала діяти «хоздоговірна» тема стосовно якої були мої
наукові розробки. Тому вже нині, за підтримки, та під керівництвом Віктора
Андрущенка, було обрано напрям роботи по молодіжній політиці і за два роки я написав
кандидатську дисертацію.
– Ви не боялись
брати на себе відповідальність у 25
років очолювати профком?
– Життєвий шлях, який пройшов на той момент, мені дуже став
у нагоді. Я завжди займав активну громадську позицію і ніколи не залишався
осторонь процесів, які відбувались в колективі. За таким принципом живу до сих
пір. Звичайно, було складно, але в той же час здобувався новий досвід.
За
ці роки призначення і функції профспілок змінились. Але основа соціального і
матеріального захисту студентів завжди була на перших позиціях – студент
повинен отримувати професійну допомогу та поради. До нас приходять з різними
бідами в родинах, з проблемами із здоров’ям, негараздами, що відбуваються в
студентському колективі, проблемами поселення. Ми не залишаємось байдужими до
кожного, хто переступає поріг нашого університету і профкому зокрема.
– Ви дуже
харизматична людина, яка запам’ятовується іншим тим, що випромінює енергію. Як
вам вдається постійно перебувати таким? Адже бувають різні випадки і інколи,
мабуть, хочеться просто «опустити» руки.
– Звичайно такі моменти траплялись. Інколи намагаєшся
зробити добру справу, а тобі говорять, що не потрібного цього робити,
перешкоджають, незаслужено ображають. Тоді хочеться поставити крапку і нічим
подібним не займатись. Але я розумію, що представляю тисячі студентів і роблю
не для себе, а для молоді. Тому роблю свою роботу незважаючи нінащо. Мене
запрошували очолити й інші, в тому числі, і комерційні структури, але це не
моє. Я не уявляю своє життя без Драгомановського університету – студентів,
сесій, «капустників». У мене практично вся педагогічна, вчительська родина, тому вони розуміють і
підтримують.
– Які ваші плани на найближчий час?
– Якщо про особисті плани, то нині багато часу приділяю
родині і становленні синів. Якщо ж до робочих планів, то працюємо над тим, щоб
провести «Школи молодого лідера» влітку на базі «Синєвір». У червні організуємо
щось типу «Школи молодого лідера». У багатьох університетах профкоми чомусь
борються зі студрадами, у нас, на щастя, діє повна взаємопідтримка і
відбувається ефективна робота. Ми спільно вирішуємо проблеми, маємо чіткі
функції. Тому для наших студентських лідерів – профспілки і студради – проведемо
«Школу лідера».
Скільки
себе пам’ятаю завжди багато часу приділяв фізичному вихованню і спорту. В школі
виступав у змаганнях майже з усіх видів спорту. Студентом був членом збірної
команди університету з легкої атлетики, брав участь у багатьох змаганнях,
чемпіонатах України і Радянського Союзу серед студентів. Пам’ятаю такі змагання
у Вільнюсі, Черкасах, Києві. Зараз намагаюсь не пропускати кожного вівторка
тренування університетської команди викладачів з міні-футболу. З нею ми також
проводимо багато турнірів з командами вишів Києва і України
– Німецькою мовою сьогодні володієте?
– На жаль, через відсутність практики мова забувається. Вірніше
вона у пам’яті десь залишається, але її потрібно відновлювати. Цим слід
займатись регулярно. Раніше я також володів польською мовою, але довгий час теж
не практикував. Та перебуваючи нещодавно в делегації у Польщі за три-чотири дні
знову почав вільно спілкуватись нею.
– Ваші побажання читачам.
– Вважаю, що головне бути небайдужим. Тому побажаю наснаги,
сміливо долайте перешкоди, не падайте духом і будьте вірними своїм принципам. В
нашому університеті – найкраща молодь, бо в нас навчаються діти вчителів і
справжніх «трудяг». Вони керуються
справжньою мораллю і батьківським вихованням. Звичайно, і в нас вже
прокрадаються вкраплення відбитків часу. Інколи поступають вкрай нерозважливі
студенти, але їх одиниці. Тому загалом драгомановська молодь – це найчесніша і
найпорядніша молодь.
Спілкувався Сергій РУСАКОВ
Комментариев нет:
Отправить комментарий