Розмова з Галиною Мєдніковою з першої хвилини набула
несподіваного повороту, бо викладачка відмовилась відповідати на питання
стосовно автобіографії і попросила зосередитись саме на науковій діяльності. У
цьому власне й полягає феномен Галини Сергіївни. Вона повністю занурена у свою
діяльність і живе нею. У квітні Галина Мєднікова відсвяткувала свій ювілей. Через
призму запитань про культурологію, можна вгледіти її світогляд і життєві
позиції.
– Галино Сергіївно, що
вплинуло на ваше ставлення до життя ?
–
По-перше, навчання на філософському факультеті,
коли ми могли читати Ніцше, Шопенгауера, Фройда, Солжениціна і багато інших
авторів, які були у так званих закритих фондах, слухали лекції М. Мамардашвілі,
І. Кона, М. С. Кагана, Л. Н. Когана, С. Аверинцева, В. Межуєва та інших – це
вже сама по собі велика школа. По-друге, навчання у МДУ, який був в 70-ті
територією свободи. У «висотку» часто приходили артисти Таганки, ми слухали В.
Висоцького, Ю. Любимого, Л. Філатова, поетів
Е. Євтушенка, Р. Рождественського, Б. Ахмадуліну, кращих бардів того
часу, дивились фільми А. Тарковського, Е. Ворхола. Бігали у виставковий
зал на Малу Грузинську, де експонувались
сучасні художники, не визнані владою; декілька раз ходили на виставку
«Москва-Париж», вражені авангардом. У «висотці» ми жили в справжньому
інтернаціональному середовище. Було багато студентів з Прибалтики, Грузії,
середньоазійських республік, іноземців з
Латинської Америки, Куби, Франції, колишніх соцкраїн, з якими налагоджувалися
м’які і довірливі людські стосунки. Постійні дискусії, прогулянки, обговорення
різноманітних питань, – все це сприяло становленню мого світогляду. Життя «висотки», спілкування і
дружні стосунки викладачів і аспірантів кафедри на мене суттєво вплинули.
Вихідні дні, свята ми часто проводили на
дачі у нашого завідуючого кафедрою Єфіма
Сулімого (між собою ми ласкаво називали його «Фімушка»). Тодішні
«капусники» пам’ятаю понині. Сулімов мав
звання генерал-майора, пройшов всю війну, був комендантом Берліна, але
насправді був дуже демократичним і людяним, дозволяв багато у межах кафедри:
дискусії, розмірковування, вільні думки. Але завжди попереджував, щоб ми на
всіх зборах вели себе обережно.
– Більшість студентів
відзначають, що Ви дуже вимоглива викладачка. Чому?
–
Так, я
багато вимагаю і переконана, якщо
студент буде лінуватись, то не стане гарним фахівцем. Вимагаю добре знання основ,
першоджерел, адже без них не буде розвитку в подальшому. Зміна свідомості не
приходить одразу. Інколи студенти не розуміють, але все одно начитують
матеріал. Спочатку вони механічно відтворюють першоджерела, та з часом
приходить осягнення, і вони стають гарними фахівцями. Вважаю, що маю право бути
вимогливою, тому, що вимоглива, перш за все до себе: ніколи не читаю лекцій з
аркушів, кожна лекція – це не потік інформації, яку можна найти в Інтернеті, а
певна концепція, над якою я багато працюю.
– Яка ваша ціль викладання
загалом?
– Ціль мого викладання –
розвинути рефлексію їх свідомості. У курсі культурології культура розглядається
через призму світовідчуття людини у різни епохи, пошуки сенсів буття. Художня
мова кожної культури дає щось своє, неповторне для самосвідомості людства. Коли
ми починаємо вивчати ХХ століття, то спочатку кубізм, абстракціонізм,
супрематизм, неопластицизм та ін.
сприймаються як щось дивне, але приємно, що наприкінці курсу студенти починають розуміти цю нову мову,
завдяки якій тільки й можливо висловити всю складність світовідчуття людини ХХ
століття. І така ситуація не лише у групах на стаціонарі. Навіть у заочників
після кількох лекцій виникає рефлексія. Вони починають ставити різні питання,
починають шукати відповіді на них, замислюються над смислом багатьох питань. Особливо
приємно, коли рефлексія з лекцій і семінарів, починає «фонтанувати» бурхливою
творчістю. «Тижні мистецтв», перформанси, творчі збірки захоплюють не лише
ІФОН, а й інші інститути. Кольорова стінка на 15 поверсі, яку зробили тодішні
студенти свідчать про все це. Тепер усі
називають цей поверх «арт-поверхом» і знають, що тут цікаво біжить життя.
– Вас так захоплює все
нове. Ви цікавитись новинками у всіх галузях. З цим це пов’язано?
– Це спосіб мого життя.
Мені цікаво осмислювати те, що я бачу. Тому у наукових статтях і на заняттях зі
студентами шукаю відповіді на запитання, що виникають. Мені подобається
працювати з молоддю, бо коли я озвучую якісь тези і чую їх коментарі, то це дає
ауру іншого сприйняття, таким чином і я міркую по-новому.
–
Галино Сергіївно, як би Ви пояснили людині, яка не
займається наукою, що таке культурологія? Адже вона з’явилась на наших теренах
як навчальна дисципліна лише
наприкінці 90-тих років.
– У дев’яностих роках що
таке культурологія багатьом не було зрозуміло. Тоді читався курс «Історія
зарубіжної і вітчизняної культури»,
наприкінці 90-х років
Міністерство освіти і науки замість нього впровадило «Історію світової
культури», а потім з’явився курс «Культурологія». Спочатку до цього віднеслися
як до чергової зміни назви на більш модну, а зміст має бути той самий. Поступово
з’явилося розуміння, що це зовсім нова, філософська наука і викладати її як
історію культури не можна. Культурологія є світоглядною наукою і дає
ціннісно-смислові основи для орієнтації людини в світі.
–
Які перспективи розвитку культурології в Україні?
–
В Україні багато вчених, що пов’язують її з
етнографічною тематикою і, коли мова йде про культурологію, то наголос робиться
на ментальні, етноісторичні проблеми української культури, особливо коли цей
курс або його частини читаються істориками. Не хочеться, щоб ця філософська за
сутністю наука потрапляла в такий бік. Завдяки Едуарду Маркаряну, що стоїть у
джерел культурології, вона одразу стала
розвиватися як філософська наука, де
сутність культури розглядалася з
соціально-філософської точки зору, а Київська світоглядно-антропологічна школа
на чолі з Володимиром Шинкаруком дала унікальні теоретичні напрацювання в цьому
плані. Серед завдань, які я для себе визначаю, є розробка спецкурсу з історії
культурологічної думки, де можна було б показати внесок і потенціал
культурологічних розробок Володимира Шинкарука, Вадима Іванова, Віктора
Малахова, Сергія Кримського та ін. Перебуваючи на конференції в
Івано-Франківську, бачила ситуацію, коли раптово підвелась одна з аспіранток і
запитала: «А як нам працювати, вибирати тематику для кандидатських?». На Заході
вивчають одне, а в нас інше. Невже ми не займаємось актуальними проблемами
культури?». Я тоді і зрозуміла, що багато з культурологів недооцінюють наш
філософсько-культурологічний пласт. Переконана, що він може дати багато і стати потужною конкуренцією тому, що існує
на Заході.
–
Ви були на різних світових культурно-мистецьких
заходах. Що, на вашу думку, бракує українським митцям?
–
На жаль, у наших митцях є певне відчуття
провінційності. Часто наші художники повторюють напрацювання іноземних
художників, які мають комерційних успіх у світі. Українським художникам
потрібно знайти власну іконологію, пов’язану зі
соціально-політичними, ментальними сенсами. У нас є художники, які працюють на світовому рівні: Олег
Тістол, Арсен Савадов, Василь Цаголов, Марчук та ін. Протягом багатьох років
вони тримають не лише високий художній рівень, але і відчувають нові віяння, що
виникають на зіткненні із новими технологіями. Вже двадцять років у світі
відбуваються фестивалі з медіамистецтва, а в нас воно тільки набирає силу і з’являються
дуже цікаві, глибокі проекти.
–
Які надії Ви як культуролог покладаєте на Київську
міжнародну бієнале сучасного мистецтва 2012?
–
Це має бути цікаво, адже запрошуються
відомі іноземні автори, і ми зможемо побачити найкращі зразки світового
мистецтва. Але з іншого боку, очікуючи високий художній рівень проектів
«Мистецького Арсеналу», часто отримуємо комерційні проекти і це розчаровує.
Хоча серед останніх слід виокремити виставку «Незалежні», де були зібрані
найкращі роботи за двадцять років. Це дійсно була «жива» хрестоматія, де ми зі
студентами мали змогу ознайомитись зі становленням сучасного українського
мистецтва.
– Не всі люди і тим паче
студенти розуміють сучасне мистецтво. Як ви доводите актуальність цього мистецтва?
– Мені не доводиться
нічого доводити.
Мистецтво будь-якої епохи і особливо сучасне мистецтво виражає свідомість свого
часу. Коли ми ходимо на виставки, то фактично осмислюємо своє буття і погляди
на світ. Звичайно мова мистецтва спочатку може бути незрозумілою, тому у шести
семестрах курсу світової культури я намагаюсь приділити особливу увагу мові
сучасного мистецтва, що дає змогу
студентам не тільки зрозуміти нову мову мистецтва, а через неї
усвідомити власний погляд на світ.
– Які ваші плани на
найближчий час?
– Видати книжку, над якою
я працювала останні два роки. У підручнику «Українська і зарубіжна культура ХХ
століття», що вийшов у 2002 році, я
прагнула визначити концепцію розвитку
українського мистецтва ХХ століття у західноєвропейському контексті. Але
розумію, що він вже застарів, тому останні два роки працювала над новою
концепцією. Українське мистецтво з 60-х років ХХ століття розвивалось
своєрідно. Якщо в Росії існувало нонконформістське мистецтво, яке відкрито
протистояло владі, то в Україні – це був час
українського андеграунду, представлений чотирма зовсім різними школами:
Закарпатською, Львівською, Одеською і Київською. Працюючи над сутністю цих шкіл,
я побачила який цікавий шлях розвитку
мистецтва має наша країна. Мистецтво, що не втратило мову світового авангарду,
яка слугувала основою осмислювання української ментальності, традиційного
мистецтва. Якщо в Росії і в Києві панував соцреалізм, то в цих школах
напрацювання були на рівні світового мистецтва, завдяки освіти митців у відомих
школах Парижу, Кракова і міжособистісним контактам, які були можливі завдяки
прикордонному розташуванню шкіл. Поєднуючи такі зовсім різні школи можемо
побачити потужний потенціал напрацювань українського андеґраунду для сучасного
мистецтва. Крім того, це дає розуміння джерел українського необароко та
сприятиме винайденню іконології сучасного мистецтва.
– Дякуємо за цікаве
інтерв’ю. Приєднуємось до всіх привітань, які пролунали у ваш День народження.
Спілкувався Сергій РУСАКОВ
Фото Світлани ВОЙЦЕХОВСЬКОЇ
Комментариев нет:
Отправить комментарий