МИРОСЛАВ ЖАЛДАК. УЧИТЕЛЬ УЧИТЕЛІВ ІНФОРМАТИКИ

15 серпня 2012 р. академіку Мирославу Жалдаку виповнилось 75 років. Розмова з «учителем учителів інформатики» як називають Мирослава Івановича в Україні та за її межами вийшла щирою і прямою. У годинній розмові відомий науковець відкрився перед нами не лише як вчений, але й як активна людина та дбайливий сім’янин.

 –       Мирославе Івановичу, розкажіть, будь ласка, коли і як ви пов’язали своє життя з Драгомановським університетом?

–       Після закінчення у 1959 р. механіко-математичного факультету Київського державного університету імені Т. Шевченка я був направлений на роботу до м. Тула (Росія). Але в с. Баришівка Київської області залишились дружина і дитинка. В Тулі не змогли забезпечити житлом і роботою нашу молоду сім’ю, тому на початку 1960 р. мені дозволили повернутись в Україну. Після повернення я звернувся до керівниці відділу в Інституті кібернетики АН СРСР Катерини Ющенко, яка обіцяла взяти мене на роботу у свій відділ. У той же час до неї звернулися представники Київського вищого інженерного радіотехнічного училища (КВІРТУ) з проханням допомогти з укомплектуванням кадрами електронно-обчислювальної лабораторії, яку щойно було започатковано в училищі, і Катерина Логвинівна серед інших порекомендувала їм і мою кандидатуру. Так я попав до КВІРТУ з намірами працювати на посаді інженера-програміста в електронно-обчислювальній лабораторії. Однак невдовзі мене викликав начальник відділу кадрів майор Г.С. Радаєв і запитує: «Як ти дивишся на те, щоб піти на викладацьку діяльність на кафедру математики?». Я, звичайно, засумнівався – надто вже відповідальною здавалася мені викладацька робота у вищому військовому навчальному закладі, тим більше одразу після студентської лави, без будь якого досвіду і впевненості в своїх силах і можливостях. Побачивши мою нерішучість і вагання, майор Радаєв сказав: «Словом, так. Командування вважає за потрібне задіяти тебе на цій роботі. Іди і доповідай завідуючому кафедрою математики, що тебе прислав Радаєв». «Єсть, товариш майор», відповів я і пішов доповідати завідуючому кафедрою математики. Так майор Радаєв Г.С. круто повернув мою професійну дорогу на педагогічну ниву, і з березня 1960 р. я став працювати на посаді асистента кафедри вищої математики КВІРТУ.

У тому ж таки 1960 р. я вступив до заочної аспірантури при кафедрі вищої математики тодішнього Київського державного інституту харчової промисловості імені А.І. Мікояна. Моїм науковим керівником було призначено доктора фізико-математичних наук, професора Симона Зуховицького. У вересні 1962 р. я перейшов до стаціонарної аспірантури в тому ж інституті, а в листопаді 1962 р. у зв’язку з тим, що мій науковий керівник перейшов на роботу на кафедру математичного аналізу тодішнього Київського державного педагогічного інституту імені О.М. Горького, за моїм проханням в аспірантуру при кафедрі математичного аналізу КДПІ імені О.М. Горького перевели і мене. Так ще у 1962 р. я почав працювати в нині Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, де пройшов шлях від аспіранта до академіка Національної академії педагогічних наук, і де працюю до сьогодні.

–       Що вас стимулює працювати?

–       Мабуть, саме життя. Для того, щоб потрапити на роботу, мені з Баришівки доводилось їхати робочим потягом. Тоді ще не було маршруток та електропоїздів. Тому їздив цим потягом, який відправлявся десь о п’ятій годині ранку, а прибував до Києва о сьомій, щоб вже о восьмій годині всі вже могли бути на роботі. В мене заняття в училищі могли починатись в різний час, бувало що і о 12 год, але так як доїхати міг лише вранці, то доводилось працювати в такому режимі. Підйом о 4-ій годині ранку, а повертався додому десь о сьомій годині вечора і одразу починав перевіряти студентські конспекти та готувався до занять. Тому вранці дорогою до електропоїзда в мене завжди було єдине бажання, щоб було вільне сидяче місце і я міг би ще дві годині подрімати (посміхається). Одного разу я запропонував дружині купити мотоцикл, але вона категорично відмовилась. Тоді ми подумали про купівлю машини. Але ж за які гроші? «Москвич» коштував до грошової реформи 1961 року 9 тис. руб, «Победа» – 15 тис. руб. Доцент в ті часи отримував заробітну плату 3 200 руб, а професор – 5 000 руб. Навіть голова Верховної Ради Володимир Литвин нещодавно під час зустрічі з освітянами на Житомирщині згадував, що доцент і професор в ті часи були дійсно соціально захищеними і забезпеченими людьми. Тому, дивлячись тоді на того «Москвича», я думав: «Оце б мені доцентом стати». Та й взагалі життя змушувало активно працювати. Батька ні в мене, ні в дружини не було, мати ні моя, ні дружини не могли матеріально нас підтримувати. А життя змушувало проявляти якусь активність, бо інакше було б дуже сутужно, хоч і так ми жили не в розкошах.

–       Що раніше сталось – купили машину чи переїхали жити в Київ?
–       Все ж таки раніше переїхали в Київ. Тоді кожного літа я працював екзаменатором на вступних екзаменах чи на курсах підготовки в кількох інститутах. І одним серед них був – Інститут народного господарства (нині Національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), для якого в той час побудували новий будинок. Мені запропонували  роботу в цьому закладі і пообіцяли одразу дати квартиру. Але на той час в мене не було прописки в Києві, а без неї отримати квартиру було неможливо. Про цю ситуацію я розповів колезі, і він одразу перейшов на роботу з КВІРТУ до Інституту народного господарства. Тоді я пішов до заступника начальника КВІРТУ генерала Михайла Рум’янцева і попросив дозволу вселитись в кімнату, де раніше жив мій колега. Він попросив заступника начальника училища з АГЧ полковника Гаврила Сича, щоб той особисто зайнявся питанням моєї прописки і вже тоді дозволив вселитись. Кімнатка була маленькою – 14 «квадратів», та ми все одно були щасливими.
–       Мирославе Івановичу,  Ви вимогливий викладач?
–       Чи вимогливий я? Може і так. Якщо є якесь правило, то ти повинен його дотримуватись. «Буква в букву». Це особливість нашої професії – пунктуальність, акуратність, відповідальність, кваліфікованість у виконанні, аргументованість рішень. У нашій справі легковажність не припустима, тому вимогливість вкрай потрібна. Пам’ятаю одного разу, на замовлення Інституту зв’язку ми написали комп’ютерну програму. Замовники були задоволені і презентували її навіть в Японії. Але програма пропрацювала півтора року, а потім несподівано видала неправильний результат. Виявилось, що потрібно було поставити знак «≥» і «>», а ми поставили лише знак «>». І стався саме випадок, коли в програмі повинен був спрацювати саме випадок «=», тому за програмою і вийшов неправильний результат. У програмуванні потрібно бути дуже уважним, бо від якогось неправильного знаку іноді може виявитись марною вся робота. Тому пунктуальність, акуратність, а відтак і вимогливість – невід’ємна риса в нашій роботі.
–       А як викладач Ви дозволяєте списувати студентам?
–       Дозволяю студентам на екзаменах приносити книжки, конспекти, комп’ютери, флешки. Проте висуваю вимогу: відповідь на питання пишеться самостійно. Якщо студент працював протягом семестру, але щось недовчив, то він знайде відповідь, а якщо протягом семестру не працював, то навіть маючи будь-які підручники, посібники, він не зможе із знаннями справи підготувати відповідь. Це математика, тому слід кожен знак пояснювати. Під час практичних занять дозволяю підказувати одне одному. Також серед особливостей роботи зі студентами відзначу, що не перевіряю домашні завдання на четвертому курсі. Переконаний, що на третьому десяткові років людина повинна вміти відповідати за себе. І з мого боку було б некоректно ставитись до дорослих людей як до дітей у школі. Але якщо студент не вчиться, то це одразу видно. Разом з тим допускаю можливість індивідуальних графіків на випускних курсах, коли студенти працюють в школах. Тоді в разі відпрацювання заняття студент «наздоганяє» програму і зможе нормально опанувати навчальний матеріал.

–       Нещодавно Вас обрано Заслуженим професором. Які у вас вирували відчуття, коли дізнались про це?

–       Мені було приємно, це висока відзнака. Хоча пригадую, коли отримав у 1990 р. листівку з Москви про підтвердження мого вченого ступеню як доктора наук, то з цією новиною обійшов увесь факультет. У дитинстві я навіть мріяти не міг про роботу в університеті, а тут – доктор наук! Також, коли у 1995 р. мене обрано дійсним членом АПН України, я відразу ж завітав до тодішнього декана фізико-математичного факультету Геннадія Панасовича Грищенка щоб похвалитися успіхом. Геннадій Панасович тоді мене щиро привітав. Мабуть, зараз уже потроху вік дається взнаки, але я вдячний, що мою роботу високо оцінюють.

–       Ми спілкуємось напередодні Дня вчителя, хто для вас вчитель Що для Вас день Вчителя?

–       У мене і мати, і сестра, і дружина, і її мати, і її сестра працювали вчителями. Старший син Андрій вчився на вчителя. Тому все моє життя, починаючи з дитинства, проходить серед вчителів, і я хотів би низько вклонитися всім моїм вчителям, висловити їм мою якнайщирішу повагу і любов, і подякувати долі за те, що вони у мене були.

–       Як ви ставитесь до сучасних технологій?

–       Всіляко підтримую ідею розвитку комп’ютерно-орієнтованих технологій навчання і намагаюсь дізнаватись про нові розробки. Є в нас і власні розробки, наприклад, пакет педагогічних програмних засобів Gran для графічного аналізу функцій, книжки «Математика з комп’ютером», «Комп’ютер на уроках фізики» тощо. Я підтримую розвиток комп’ютерно-орієнтованих технологій навчання, але вважаю, що повинна бути більша культура в Інтернеті. На жаль, там багато зайвого. Так само як і на телебаченні. Раніше це чітко відсіювали. Сьогодні ми говоримо про свободу і це дуже добре, та  все ж повинна бути певна межа. До інших відноситись слід так, як ти хочеш, щоб відносились до тебе, тому якщо живеш і працюєш серед людей, то треба себе обмежувати, щоб не нашкодити іншим. Тому сьогодні вже пишуть дисертації на такі теми як «Інформаційна безпека».

–       Особисто Ви користуєтесь Інтернетом?
–       Так. У мене зараз підростає онучка п’яти років і я з Інтернету завантажую їй  різні мультфільми. 

–       Що для вас втілює онука Аня?
–       Уже сорок років як не стало моєї дружини, а онука на неї дуже схожа. Тому до Ані в мене особливе ставлення і його складно пояснити словами. Хоч інколи і втомлююсь біля неї, бо вона непосидюча, але бажання бути з нею від того не меншає і допомагає її виховувати.
–       Ваші побажання колективу.
–       Драгомановський колектив – потужний і має давні традиції. Думаю, що ці традиції потрібно зберігати і підтримувати. Особливістю нашого колективу є те, що в ньому працюють люди, які повністю віддаються роботі і живуть нею. Наш університет справді є флагманом освіти в Україні, тому бажаю йому тримати цей рівень і надалі!

Спілкувався Сергій РУСАКОВ