АНАТОЛІЙ АВДІЄВСЬКИЙ: «ВСЕ РОБІТЬ З ЛЮБОВ’Ю!»

Спілкуватись з Героєм України, народним артистом України, проректором-директором Інституту мистецтв НПУ імені М.П. Драгоманова, академіком Анатолієм АВДІЄВСЬКИМ одне задоволення. І як шкода, що друковане слово не може повністю передати палітру емоцій, які відблискував під час інтерв’ю Маестро. Кожна думка і фраза супроводжувалась тим феноменом про який йдеться в розмові – смисловою інтонацією. Редакція газети «Педагогічні кадри» вітає Анатолія Тимофійовича з 80-річчям та бажає подальшої наснаги для величної роботи, яку робить уславлений музикант.  

– Анатолію Тимофійовичу, яку місію відіграє Інститут мистецтв, який ви очолюєте, в сучасному освітньому і мистецькому просторі?

– Драгомановський університет користується великою популярністю і його по праву вважають флагманом освіти, тому він має бути зразковим у всіх напрямах діяльності. Інститут мистецтв забезпечує, крім професійних якостей, які набуваються під час навчання і здобуття спеціалізації – вокаліст, скрипаль, піаніст, регент, хормейстер та ін. – ще й педагогічною майстерністю. Вчитель музики має пам’ятати про виховний аспект мистецтва і повинен прищепити учням любов до рідної пісенної культури, а через неї до своєї Батьківщини. Для цього потрібно мати неабиякий хист і відповідні знання. Зверніть увагу, що Йоганн Бах, Вольфганг Моцарт, Микола Лисенко, Микола Леонтович, Микола Римський-Корсаков, Кирило Стеценко, Петро Чайковський були не лише композиторами, які достеменно знали музичну культуру свого народу, вони також були видатними вчителями. Педагог і письменник Василь Сухомлинський якось висловився, що завдання вчителя, який навчає дітей музиці, це не завдання готувати майбутніх музикантів, він готує всебічно розвинену гармонійну особистість, повноцінного громадянина країни.

– Як можна прищепити високий естетичний смак сучасній молоді?

– Переконаний, що українська пісня походить від молитви. Наш народ завжди був напрочуд богослухняним і коли людина проспівувала молитву, то ставала ближчою до Бога. Народна пісня просякнута любов’ю до Всевишнього, без якої не можуть бути чистими людські стосунки. Через віру відбувається виховання в моральній чистоті, а через спів – у сфері морально-етичної чистоти. Коли наші пращури не співали вони відчували дискомфорт. Уявіть собі, раніше українці виконували літургії у 64 голоси! Наскільки була розвинена висока музична культура! І водночас яким повинен бути розвинений інтелект, що осягає такі багатоголосі літургії. Цей факт зафіксовано в спогадах сина Макарія, який супроводжував свого батька до Москви на зустріч з Московським Патріархом і вони побували в с. Дмитрашівка. Літописець сказав, що такого солодкого, чистого, глубинно-душевного співу їм ще не доводилось чути. Тому недарма з часом пісня і спів перетворились в аспект найважливішого елемента виховання молодого покоління, очищення душі від всього наносного і злого.

– Але ж молодь слухає і нині пісні…

– Сучасна пісня перестала бути елементом очищення, адже раніше вона пропускалась через час і її довершеність ставала такою, що почувши раз, людина запам’ятовувала її на все життя. Тому вона і була народною. Проходячи крізь душі мільйонів людей, вона наче діамант перетворювалась в мистецький феномен, який дивував своєю красою людину. Нині людям штучно прищеплюють пісню, яка не має естетичної якості і є розважальним засобом, через це зникає здатність оцінювати мистецький твір. На превеликий жаль можемо говорити про сурогат, який спотворює смаки молоді і отруює зсередини, тому дитина здатна скоїти злочин. Ми часто бачимо по телевізору, що люди вбивають і обкрадають один одного, це свідчить про хворе суспільство і «душевну чуму». Щоб вилікуватись від цього є гомеопатичний мистецький засіб – народна пісня.

Коли вдома батько з матір’ю співають українські пісні, то дитина внутрішньо збагачується і очищується, вона здатна оцінити наскільки красу мелодії. Наприклад, пісня «Ніч яка місячна, зоряна, ясная!» авторська, але вона має чудову мелодію, яку можна відчути і оцінити, а коли лунає лише «гец-мец» і мелодія перетворюється в інстинктивні коливання, то відбувається збіднення душі. Особливо це небезпечно для дитини, яка ще не має життєвих орієнтирів. Це можна розцінювати як розтління дітей. Коли донька Гната Хоткевича Галина проживала у Франції і їй дали можливість співати українські народні пісні на телепередачі, то французькі матері писали листи, що їх діти засинали усміхненими під спів. Таким є високий рівень народної творчості українців. Петро Чайковський говорив, що знає багато талановитих народів, але лише український народ – народ-композитор. Часто українські пісні ставали всесвітньовідомими піснями, прикладом цього є «Щедрик» Миколи Леонтовича, який став новорічним всесвітнім шлягером.

– Чим відрізняється українська народна пісня від, наприклад, польської чи російської?

– Кожному народу Бог дав певну частину звукового діапазону, який я ще називаю як «смислове звучання». У росіян чи поляків власне коло мелодійних зворотів, які шліфувались роками. Так само є звороти, які притаманні лише для українців. Науковці довели, що людський голосовий вібратор має зв’язок з Вищим світом. У піснях важливим є смислове звучання. Так само і в поезії: словесний ряд Тараса Шевченка, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Павла Тичини ми одразу ж пізнаємо, бо він винятковий. Слова і смислова інтонація показують характер людей, тому діти повинні виховуватись саме на народній пісні, яка має рідну мелодію і інтонацію. Співаючи ці пісні дитина відчуває хто вона і яким є її народ. Недаремно Микола Гоголь сказав, що в народній пісні захована батьківська могила і любов до рідного краю. До того ж, лише народна пісня шліфує думку людей. Якщо якийсь факт не є історичною правдою, то він не опиниться у народній пісні. «Ой зійди, зійди, / Ясен місяцю, / Як млиновеє коло!.. / Ой вийди, вийди, Серце-дівчино, / Та промов до мене слово!». Яка висока поезія! Коли дитина її чує, то вона западає до її душі на все життя.

Сьогодні дещо змінено форму подачі, але зміст того що говорив Тарас Шевченко і інші генії українського слова залишається актуальним. Читаєш Шевченка, а він як провидець, який знав, що на нас чекає. Письменник Юрій Мушкетик вивчаючи творчість Тараса Шевченка, зробив висновок, що людина не здатна охопити все коло питань, яке Тарас Григорович підіймає у своїх роботах.

– З якою піснею ви пов’язуєте свою діяльність?

– Любов до пісні почалась зі співу мого батька. Він працював ветеринарним лікарем і був міцним чоловіком. І ось, коли зустрічався з друзями, то неодмінно співав народні пісні. В той час це було заборонено, тому матір закривала вікна ковдрами, щоб ніхто не чув. Він співав: «Коло млина, коло броду / Два голуби пили воду». І в цю мить мужній чоловік починав плакати. Він згадував розстріляного батька... На все життя в пам’ять закарбувалось як батько з матір’ю співали «Ой у полі вітер віє, / А жито половіє, / А козак дівчину та й вірненько любить, / А зайнять не посміє». Співають і плачуть. А звідки ці сльози? Це душа так сприймає і викликає почуття очищення. Щодо моїх пісень, то тут слід згадати такі як «По садочку ходжу, / Кониченька воджу… / Через свою неньку / Нежонатий ходжу», «Ах ти, вишенька, ти, черешенька! / Ой коли ти зійшла, коли виросла?», «Цвіте терен».

– Анатолію Тимофійовичу, звідки у вас стільки життєвої енергії?

– Вважаю, що це все від Господа-Бога. Він хоче, що б я ще попрацював. Зізнаюсь, але не сприйміть це як пафос: я отримаю велику радість, коли відчуваю себе потрібним. Славетний хор імені Григорія Верьовки, який я маю честь очолювати, їздив на гастролі в США, де відбувались виступи в найкращих концертних залах. Після концертів наш колектив оточували глядачі і говорили, що їх полонила українська пісня, яка подарувала колосальний заряд енергії.

– Ви слухаєте естрадну пісню?

– Проблема полягає в тому, що українська і російська естрада втратили національну межу. Нещодавно транслювали телевізійне змагання композиторів, де українська команда перемогла російську з рахунком 4:3. Проте наша команда не заспівала жодної української пісні. Як таке може бути? Раніше від таких пісень як «Ми підем, де трави похилі», «Рідна мати моя», «Вівці, мої вівці», «Ой сивая та і зозуленька» всі глядачі аплодували стоячи. Знаєте, хто підспівував останню пісню під час виконання її Ансамблем Олександра Александрова? Сам Йосиф Сталін і Климент Ворошилов!

Мій вчитель талановитий хормейстер і педагог Костянтин Пігров ментально був стовідсотковий росіянин. Він вважав, що вершина хорового мистецтва належить Вольфгангу Моцарту. «Реквієм» Моцарта це справді рівень, який складно перевершити. Цікаво, що радянський дипломат і музикознавець Георгій Чичерин пропонував запрограмувати пролетарську культуру на основі музики Моцарта, але йому це не вдалось. Так ось Пігров, коли ми навчались в консерваторії, що тільки не робив аби прищепити любов до російської пісні, та йому це ніяк не вдавалось. Потім перейшов на творчість Леонтовича і сказав: «Деточки, родные, это не просто философия, это огромная глубина!». «Ой на горі вогонь горить, / А в долині козак лежить». Мати чекає сина, а його немає. «Візьми ж мати піску жменю, / Посій його на каменю. / А коли той пісок зійде, / Тоді син твій з війська прийде». Розпач. Він ніколи не повернеться. Ось українська пісня! І тоді Пігров сказав: «Две вершины – в классической музыке Моцарт, в народной – Леонтович».

Повертаючись до питання, скажу, що нещодавно із задоволенням слухав записи Анни Нетребко і Марії Каллас. Це вершинність музичної культури, наче напився чистої криничної води.

– Як вам вдається всю думку і емоцію висловити в одному русі руки?

– Роботу диригента можна порівняти з роботою екстрасенса, який також працює руками. Справжній диригент повинен володіти енергетикою екстрасенса. Руки – це мій головний інструмент. Через них передається душевний стан і зміст твору, його трагедійний чи драматичний характер. Це все таїться саме в руках. Але в одного вони працюють і його «не чує-не бачить» хор, а іншого – бачить і відчуває. Якщо пісня лунає якось не так, то я повинен одразу зреагувати, щоб правильно розкрити пісню. Саме таким чином мені вдається перенести свою любов до професії і української пісні.

– Ваші побажання Драгомановському колективу.

– Все робіть з любов’ю! Керуватись одним розумом – це відірватись від душі, любов є поєднанням інтелекту і душевної чистоти. Мистецтво очищує людську душу і саме Інститут мистецтв НПУ імені М.П. Драгоманова повинен прищепити студентам любов до мистецької культури. А що таке мистецька культура? Це не те, що нав’язується через телебачення. Існує багато правд і естрадна пісня теж існує на правдах, але вона перетворилась в розважальний засіб і мистецтвом його вже не назвеш. Ми повинні виховувати таких людей, які відстоюватимуть справжнє мистецтво – народне та світове. Наші студенти мають відчувати мистецьку основу і відокремлювати зерна від плевел. Зауважте, оперети теж відносяться до легкої музики. І той самий Платон Майборода написав музику до «Знов цвітуть каштани», Ігор Шамо, Дмитро Луценко працювали в цьому напрямі. Це та сама естрада, але ж вона інша! В ній закладено людське на основі того, що глядачі і слухачі сприймають душею. Щоб оцінити музику треба мати відповідні знання, інтелект і любов до свого рідного! 

– Дякую за розмову!

Спілкувався Сергій РУСАКОВ

Фото: портал “Music-review Ukraine”, сайт ICTV

Опубліковано: 

Русаков С.С. Анатолій Авдієвський: «Все робіть з любов’ю» / С.С. Русаков // Педагогічні кадри. – № 1 (1635). – 2013. – С. 4