ВОЛОДИМИР ЄВТУХ: «Ми цікаві для світу, коли розробляємо власну тематику»

Влітку 2013 року відсвяткував 65-ліття доктор історичних наук, директор Інституту соціології, психології та соціальних комунікацій професор Володимир ЄВТУХ. З інтерв’ю ви можете дізнатись про становлення Володимира Борисовича як науковця, його погляди на сучасні концепції, а також кілька цікавинок з часу перебування на посаді Посла України в Італії.

– Володимире Борисовичу, ви розробили авторські концепції етнополітичних та етносоціологічних досліджень в Україні. Розкажіть, будь ласка, про них детальніше.

– У 1992 р. у співпраці з Сергієм Суглобіном і Михайло Молчановим була розроблена етнополітична концепція. Ми відштовхувались від того, що Україна є країною з поліетнічним складом населення. Інколи говорять, що в нас  багатонаціональна країна, але це неправильно, бо в нас є лише одна нація – українська. Далі нами були запропоновані напрями за якими слід вивчати українське суспільство з етнополітичної точки зору. В цій концепції ми приділили важливу роль формуванню етнополітики України, адже від неї залежить те як держава ставитиметься до таких компонентів етнонаціональної структури населення як українська етнонація, етнічні меншини, які все ж краще називати «етнічні спільноти», бо це поняття більш нейтральне і дає можливість уникнути політичних спекуляцій, а також емігранти і діаспора як частина українського етносу, що знаходиться за межами материкової частини етносу українців.

Що стосується етносоціологічної концепції, то в ній етнос розглядається як центральний об’єкт дослідження. Якщо в першій концепції, він пов’язаний з політикою уряду і громадських організацій, то в другій – з взаємодією різних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства і можливими наслідками від цього. Це суто наукова модель вивчення сучасного українського суспільства з точки зору етнічної компоновки.

– Як змінилась етносоціальна проблематика за 22 роки українського державотворення?

–  Етносоціальну проблематику слід поділити на дві частини: те, що реально відбувається в нашому суспільстві і те як ми це вивчаємо. Що ж відбулось? Перше на чому я наголошую – це феномен трансформації самої етнічності. Після здобуття незалежності зросла самосвідомість різних етнічних компонентів структури нашого населення. Це втілилось в створенні різних етнічних організацій і шкіл, активному вивченні мови і культури. Цей процес я називаю поверненням до своєї етнічності. Наприклад, якщо порівняти дані перепису населення 1986 і 2001 років, то побачимо як з часом люди стали вільно маніфестувати етнічну приналежність. Зазначу, що не слід плутати етнічну самосвідомість і національну свідомість. Національна свідомість пов’язана з нацією до складу якої входять представники різних етнічностей, а етнічна самовідомість – це інтравертна, спрямована на себе діяльність. Тому коли ми хочемо, щоб об’єднавчі процеси відбувалися швидше, все ж маємо розуміти, що для того, щоб люди прийшли до своєї етнічної самосвідомості потрібен час.

І звичайно важливою є тема міжетнічної толерантності. Ми проводили кілька досліджень і вони довели, що українське суспільство має високий рівень толерантності. І ще цікавий момент для нас, людей, які працюють в галузі освіти. Ми робили зріз серед учнів старших класів і побачили, що вони мають  набагато вищий рівень налаштування міжетнічної толерантності, ніж старше покоління.

– Як ви ставитесь до концепції мультикультуралізму? Сьогодні активно обговорюють її занепад.

– Реалізація цієї концепції залежить від політики уряду в тій чи іншій країні. В Європі вийшло, так що вона не спрацювала, тому це породило думку про кінець мультикультуралізму. Це пов’язано з можливістю демократичного і не завжди усвідомленого вияву своєї етнічності, який іноді заважає іншій етнічності і призводить до конфліктів. Але побільше б таких підходів! Адже вона виникла не як концепція, за якою почали працювати, вона з’явилась в Канаді вже на тому матеріалі, який був і в цій країні вона спрацювала ефективно. Хоча сьогодні я пропоную новий термін – «diversity» (розмаїття). В концепції мультикультуралізмі ми одразу ж націлені на певну політику, вона зафіксована в нашому уявленні як частина політичної дії, а «diversity» дає змогу працювати на локальному, регіональну, всеукраїнському рівнях, тому це сприятиме проведенню дискусії з нейтральної точки зору. Ця ідея буде висвітлена в статті «Етнічне розмаїття проти мультикультуралізму», над якою я зараз працюю.

У своєму новому двотомнику «Етнічність у сучасному світі», який готується до друку на основі глобальності, регіональності і локальності я показую загальні і транснаціональні тенденції, а також тенденції людської ідентифікації на локальному, місцевому рівні. Деколи вищий рівень для людини це всього лише простір для розмірковування, адже вона постійно живе у локальному рівні і мислить відповідно до нього. Тим паче нині не обов’язково спілкуватись безпосередньо, завдяки Інтернету це можна робити дистанційно. Також зараз готую велику публічну лекцію «Чи може людський розум опанувати етнокультурне розмаїття сучасного світу» і маю запрошення з кількох великих університетів. На жаль, можу констатувати, що люди мають обмежене уявлення і інформацію, тому не завжди можуть опанувати.

– Французький філософ-енциклопедист Жан Д’Аламбер сказав, що немає нічого небезпечнішого в суспільстві, ніж людина без характеру. Який нині характер в українців?

– Зізнаюсь, що не люблю, коли приводять якісь цитати і хочуть, щоб за ними йшли. Але відповідаючи на питання зазначу, що характер складно визначити. Більш правильно поставити питання таким чином: «Які етнічні маркери характеру українців?». Як сукупну рису слід назвати толерантність, до якої входять м’якість, добре налаштування до довколишнього світу. Якщо брати міжетнічну взаємодію, то в ній важливий аспект займає те, що українці завжди були гноблені. Цей аспект ще достеменно не досліджений і його слід доводити, але він відіграє таку роль, що налаштовує на гарне добросусідство.

– Володимире Борисовичу, ви один з найцитованіших українських вчених у соціогуманітаристиці. Чому на вашу думку сьогодні мало цитованих українських вчених?

– Заважає обмеженість в мисленні, яке сформувалось через те, що українські вчені мали вихід лише через Москву. Тому серед причин можна назвати обмеженість в спілкуванні і небажання вийти за межі містечкового кола на вищий рівень, щоб побачити чого ти справді вартий.

Нашим вченим бракує постійного контакту зі своїми іноземними колегами. Коли я чую про те які ми розумні, то одразу уявляю цих людей, наприклад, на конференції «Людські цінності» в Кракові і те як вони провадять дискусію з таким блискучим науковцем як Домінік Буше. Чи зможе наш вчений своїми концепціями провести дискусію високого рівня? Думаю, що ні. І в цьому і є наша основна проблема. Хоча мені здається, що вона поступово вирішується. Молоді науковці більш активні і краще знають мову. Але знову ж таки не слід вважати, що «якщо знаю мову, то я кращий дослідник». Це лише додаткова річ, яку слід використовувати для підсилення професійних знань. У цьому році ми видали англомовний збірник наукових статей «Ethnicity: Ukrainian Perspectives» («Етнічність: українські перспективи»). В наступному році – в Японії, потім в Німеччині. Принаймні маємо такі домовленості. Ми хочемо показати всьому світу, що відбувається в українській дослідницькій сфері з етнічності.

– Це видання більше для самопрезентації України чи Європа має запит на українське?

– Ми цікаві для світу, коли розробляємо власну тематику. І ось коли вони ознайомляться з збірником «Ethnicity: Ukrainian Perspectives», то їм стає цікаво, що ж там відбувається, яка динаміка етнонаціональної структури українського суспільства. Ось як приклад: я виступав з доповіддю «Русские в Украине: мифологизация мифов» і коли виклав її на ресурсі Slideshare, то було багато схвальних відгуків. Загалом на цьому ресурсі мало українських дослідників, бо для цього потрібно знати мову.

Поки ми не переборемо свою лінь, то не вийдемо за власні межі.  Потрібно багато працювати, щоб потрапити на світову арену, та в нас є всі шанси, бо маємо багато цікавих дослідників.

– Ваші колеги говорять, що в радянські часи ви не сповідували партійність в науці. Як вам вдалось з темою про культуру українських етнічних груп США і Канади обійти тодішню номенклатуру?

–   Це все відносно. Тоді було дуже важко і коли нині починають говорити про партійність чи непартійність радянських дослідників не знаючи ідеологічного пресу, який тоді панував, то мене це дивує. Невідомо як вчинила б сучасна людина в тій ситуації. В ті часи ми працювали з закритою літературою, яка приходила на територію України. Її слід було знищувати, але спочатку її використовували для наукових цілей: для критики і показу, що в нас краще. Та зрештою, коли ми критикували, то давали певну інформацію, тому розумна людина могла сама зробити висновки. Коли я захищав кандидатську дисертацію, то запитували чому використано лише п’ять цитувань Леніна і Маркса, бо мало бути більше. Скажу, що Ленін написав про асиміляцію краще за інших. Можливо йому це хтось підказав, але все ж… «Асиміляція – це процес переходу однієї нації в іншу». Дуже чітко. Я знав іноземну мову, але тоді не допускався просто розгляд сучасних концепцій, неодмінно слід було сказати на неї критику. До речі, зараз готується видання всіх моїх праць. Це буде 16 томів по 450 сторінок. Все, що було написано мною буде опубліковано без вилучення і цензури.

– Як ви потрапили у 1973 р. на обкладинку журналу «Огонек»? Які тоді вирували емоції? 

– Емоцій, мабуть, зараз більше, ніж тоді. З цієї фотографії почався мій вхід в інформаційно-комунікативний простір. В той рік відбувався Х Всесвітній фестиваль молоді і студентів в Берліні. Перед поїздкою на захід ми тиждень проходили навчання у Вищій комсомольській школі. І якось випадково наша українська делегація, яка увесь час була веселою і щасливою потрапила під руку фотокореспондента, який хотів зробити позитивну і життєрадісну світлину.

– В основі вашого прізвища – русифікована форма імені Євстифій. Це ім’я прийшло з давньогрецького і має два значення – «щасливий» і «влучний» (меткий). Це відповідає вашому характеру?

– Так. Я трактую своє прізвище у тому руслі, що ви сказали, але хотів би ще уточнити, бо володію новогрецькою мовою – в грецькій мові є слово «євстихія», що означає «щастя». Тому мене, мабуть, нічого не бере.

– Які цілі для себе ви ставили, коли перебували на дипломатичній службі в Італії?

–  Сьогодні друзі і колеги дивуються і говорять із захватом: «Це ж Італія!», та в глибині душі розумію, що не хотів би туди повертатись. Це дуже складна і відповідальна робота. Я був представником Президента України і в першу чергу виконував його завдання, але в певні моменти приймав самостійні рішення, тому за це був звільнений з посади Посла. Це не вплинуло на моє життя, воно навіть стало кращим.

Я був з тих дипломатів, який не бігав виконувати забаганки депутатів і урядовців. В чому полягали ці забаганки? Зустріти в аеропорті, відвезти в готель, перевести через термінал тощо. На такі запити я відповідав, що це можна вирішити без мого втручання.

Найбільший курйоз і правда це те, що бачиш якою буває недолугою політика в Україні. В Харкові в той час щось сталось з турбінами і потрібна була допомога. Багато часу не було і треба було діяти самому, тому я вийшов на впливові урядові кола і питання допомоги з боку італійців було в мить вирішено. Та з боку українців було зроблено зауваження «Чому все робиться так швидко». Але водночас я радів, тому могутньо працюють українці. В розпал скандалу про українські «Кольчуги» в Італію приїхала наша делегація і в парламенті їх детально розпитували. Вони потужно відповідали, та коли ситуація загострилась,  Міністр оборони України Олександр Кузьмук запитує «Що робити?». Я відповідаю: «Якщо у вас є достатньо рішучості, то стати і піти». І ми стали і вийшли.

Під час дипломатичної служби задоволення приносило те, що стосувалось людей. Ми приймали багатьох українських дітей на лікування і оздоровлення. Був радий зустрічі з відомим співаком Анатолієм Солов’яненко і співпраці, яка була між представниками колишніх радянських республік.

– Ваші побажання Драгомановському колективу.

– Останнім часом довкола нашого університету сформувалась хвиля позитивності і я б хотів, щоб вона нарощувалась. І ще хочеться, щоб молоді викладачі і студенти більше заявляли про себе. Це потрібно для розвитку як університету, так і самих себе. Хочеться, щоб нас приймало співтовариство як на локальному, регіональному, всеукраїнському, так і світовому рівні.

Спілкувався Сергій РУСАКОВ

Світлини Геннадія Целковського 

Опубліковано: 

Русаков С.С. Володимир Євтух: «Ми цікаві для світу, коли розробляємо власну тематику» / С.С. Русаков // Педагогічні кадри. – № 1 (1635). – 2013. – С. 5