З новим 2012 роком!

Вітаю з прийдешнім новим 2012 роком!

Рік, що наближається обіцяє багато нового і цікаво. Водночас він натякає, що буде не легшим за рік, який минає. Тому побажаю натхнення друзям і знайомим, колегам і однодумцям. У нашій роботі воно вкрай необхідне і важливе.

Побажаю кохання тим, хто дійсно спраглий до нього. Любов – велике мистецтво і до нього слід бути готовим.

Здоров’я вашим родинам і ближнім людям.

Посмішки Вам. Кожного ранку, коли ви прокидаєтесь і ввечері, коли повертаєтесь з роботи і навчання додому.

Вірю, що все залежить лише від нас самих! Нехай 2012 рік стане роком свідомого і відповідального!

Побажаю здійснення всього, що ви загадаєте під бій курантів.

Завжди Ваш

Сергій Русаков

10 правил життя

Правила життя прописати виявилось не так просто, як я думав. Існують певні речі, які для себе є зрозумілими, але чітко і лаконічно їх викласти на папері перед великою кількістю читачів складно. Після довгих роздумів і великої кількості переписувань сформулюю наступні правила:

1. Активність. «Життя – цікава штука». Повторюю цю фразу кожного дня і щодня намагаюсь зробити щось цікаве як для себе, так і для оточуючих. Не можна дозволяти, щоб життя проходило повз нас. Потрібно по-максимуму брати від сьогоднішнього дня.

2. Експерименти. Поважаю нестандартність у мисленні людей. Намагаюсь і сам ставити нешаблонні акценти у справах, які здаються повсякденними. Кольорова стінка на 15 поверсі є яскравим (у прямому і переносному значенні цього слова) доказом цього. Як викладач, наприклад, упроваджую «Дебати» на семінарах. Це ефективна форма роботи на занятті, яке захоплює студентів.

СЕГОДНЯшня КУЛЬТУРА

Мені складно судити яким я є культурологом. Наявність вищої освіти нині не є свідченням компетентності. Маю певні докази того, що «червоний» диплом отримав недаремно, але зараз не про це.

Як культуролог я розумію, що сучасна культура відрізняється від всіх попередніх і принципи, які були раніше, сьогодні не спрацьовують. Як молода людина, то я цікавлюсь новинами шоу-бізнесу і світськими хроніками. АЛЕ я не можу зрозуміти чому вартість і райдер «зірок» розміщують у рубриці «Культура»? (див фото)

Фото: газета "Сегодня" за 21 грудня 2011р.



Положення конкурсу "Дотиком пера"

ПОЛОЖЕННЯ

про щорічний університетський конкурс

на створення кращої авторської роботи (вірш, оповідання, оригінальна наукова розвідка, інформація з університетського життя, фоторепортаж тощо), що буде опублікована в газеті «Педагогічні кадри»

«ДОТИКОМ ПЕРА»

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. Засновники конкурсу:
Ректорат Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова та редакція університетської газети «Педагогічні кадри».

1.2. Цілі і завдання конкурсу:
Конкурс «Дотиком пера» є некомерційним заходом і переслідує виключно творчі і загальнокультурні цілі:
– розвиток та підтримка творчих здібностей серед студентів університету;
– відкриття нових імен і талантів;
– популяризація творчих досягнень і соціальна підтримка студентської молоді;
– стимулювання творчого пошуку і вдосконалення письменницької майстерності.
– примноження культурного надбання столичного педагогічного університету;
1.3. Учасники конкурсу:
Учасниками університетського щорічного конкурсу «Дотиком пера» є студенти та аспіранти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, незалежно від віку, місця проживання та громадянства.
Участь у конкурсі для авторів є безкоштовною.

1.4. Журі конкурсу:

Конкурсні роботи оцінюються затвердженим складом журі, в яке входять викладачі та студенти НПУ імені М.П. Драгоманова, що мають визнання у науковій та письменницькій майстерності.
Журі та засновники конкурсу залишають за собою право відхиляти неякісні матеріали без пояснення причин.
Журі та засновники конкурсу можуть не поділяти світоглядних переконань авторів.
Рішення журі оформляється протоколом і перегляду та оскарженню не підлягають.

2. УМОВИ УЧАСТІ В КОНКУРСІ

2.1.Подання творів на конкурс:
Твори подаються протягом року з 1-го вересня по 30 квітня до редакції газети «Педагогічні кадри» (м. Київ, вул. Пирогова, 9, кім. 221-а, тел. (044) 239-30-85).
Конкурсна робота подається в одному примірнику надрукованому з одного боку аркуша паперу формату А4. Разом із рукописом подається електронний варіант статті у вигляді файлу, виконаний в текстовому редакторі MS Word for Windows (формати.doc або.rtf). Електронний варіант статті подається на диску, а також має бути надісланий автором на електронну пошту: gazeta@npu.edu.ua. Також на диску повинна бути записана світлина конкурсанта зроблена в рік проведення конкурсу.
Допускається представлення співавторських робіт; у цьому випадку в авторській довідці необхідно вказувати контактні дані усіх співавторів твору.
Конкурсна робота обов’язково супроводжується авторською довідкою із зазначенням прізвища, імені, по батькові (повністю); назвою навчального підрозділу, де конкурсант навчається, спеціальності та номером академічної групи; а також контактних телефонів, адреси електронної пошти.

2.2. Вимоги для оформлення тексту:
Всі поля 20 мм; шрифт Times New Roman, кегель 14, інтервал – 1,5; абзацний відступ – 10 мм. В тексті необхідно використовувати лише лапки такого зразку: «», дефіс – це коротке тире «–». Не потрібно ставити зайві пробіли, особливо перед квадратними чи круглими скобками, а також в них. Для запобігання потрібно використовувати функцію «Недруковані знаки».

2.3.Вимоги до творів, що подаються на конкурс:
– Текст, що подається повинен бути написаний в рік подання твору;
– Конкурсна робота має бути написана українською мовою;
– До участі в конкурсі приймаються раніше не опубліковані твори;
– Допускається подання творів під літературним псевдонімом. Псевдонім повинен містити прізвище і ім’я. Не допускається використовувати як псевдонім імена відомих осіб.

На конкурс НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ твори:
– твори, написані від руки.
– які містять політичну, релігійну і іншого роду пропаганду, наклеп і неправдиву інформацію, заклики до національного розбрату;
– які містять ненормативну лексику;
– які порушують авторське право.

3. ПРОЦЕДУРА РОЗГЛЯДУ КОНКУРСНИХ ТЕКСТІВ І НАГОРОДЖЕННЯ ПЕРЕМОЖЦІВ

Оцінювання творчих робіт студентів здійснює журі конкурсу.
Оргкомітет після закінчення терміну прийому матеріалів формує інформаційні пакети і розсилає усім членам журі для розгляду.
Нагородження переможців конкурсу «Дотиком пера» відбувається щороку на початку червня і прурочуються до Дня журналіста України.
Переможці конкурсу нагороджуються преміями (три премії: 1-е місце – 1 000 грн., 2-е – 800 грн., 3-е – 500 грн.).
Твори, які беруть участь в конкурсі не рецензуються і не повертаються. Оргкомітет не вступає в дискусію з авторами відносно конкурсних матеріалів.
У разі відсутності повного пакету матеріалів і творів, які не відповідають вимогам, Оргкомітет конкурсу має право зняти твір з розгляду.
Кращі матеріали буде опубліковано в газеті «Педагогічні кадри».
Проведення конкурсу висвітлюється в університетській багатотиражці та на офіційному сайті університету.

4. ОРГКОМІТЕТ
Редакція газети «Педагогічні кадри» (м. Київ, вул. Пирогова, 9, кім. 221-а, тел. (044) 239-30-85, gazeta@npu.edu.ua.



Поетичний турнір

У вівторок, 20 грудня, був на нагородженні студентського конкурсу «Турнір поетів», який організував сайт «Лові-момент». Мене як культуролога і редактора газети «Педагогічні кадри» запросили в журі. Також у журі був Олександр Козинець, мій колега і друг. Його запросили як молодого поета.

Скажу відверто: такої кількості поезій одразу я не читав ніколи. Ще й за такий короткий обсяг. Кількість учасників конкурсу була більшою, ніж я очікував – біля 400 студентів. Кожен з них подав по два вірші. Зрозуміло, що кожен вірш потрібно прочитати і оцінити. Думав, що це легше, та вже з перших поезій зрозумів відповідальність роботи – не можна просто прочитати, потрібно відчути стан кожного вірша, зрозуміти про що ж думав автор у момент написання тексту. Хоча були і тексти, де цього не потрібно було робити - на конкурс подавали і відверто графоманські тексти, яким одразу ж ставив низькі оцінки.

Читаючи тексти побачив, що багато молоді пише про сум, тугу, депресію. І не завжди це пов’язано з почуттями (як це зазвичай трапляється). Нині пишеться сум за тим що відбувається довкола, про те чого бракує у суспільстві. Добре, що молодь це висловлює у своїй творчості, але мені не до вподоби, що інколи для цього використовують брутальність – у словах та образах. Поезія, у моєму розумінні, має нести духовність. І хоч вона може підіймати нагальні теми, та все одно має бути духовною і нести з собою якісь рішення.

Загалом такі конкурсу для молоді потрібні. І хоч на церемонії нагородження було небагато людей, але 400 учасників, які представляли всі регіони України, різнопланова поезія – показує актуальність і потребу таких конкурсів. Хоч робота в журі була волонтерською, та радий, що долучився до конкурсу і вніс свій внесок у визначення лауреатів. Також від газети «Педагогічні кадри» упровадили номінацію «Симпатії газети» для підтримки талановитої молоді.

Думаю, що головне аби молодь не складала руки, а тягнулась до нового і розвивалась! У сайта «Лові-момент» назва відповідає молодіжним прагненням!

Вчора я вальсував. Вчора вальсував і ІФОН. П’ятий рік поспіль напередодні нового року наш інститут проводить вечір разом.


Пам’ятаю перший «Бал-маскарад». Це було в 2006 р. До речі, ініціатором і натхненником балу в ІФОНі є Антон Дробович. З того часу наш Інститут напередодні нового року поринає в казкову атмосферу. Пам’ятаю, коли наші заходи збирали до 150 учасників і вони об’єднували студентський актив гуманітарного корпусу (загалом це і є весь студактив університету). Сьогодні вже інші часи – студентський актив одного інституту не знайомий з іншим. Та зараз хочу сказати про інше.

Мене дуже радує, що «Бал-маскарад» відбувся взагалі. Це показує, що традиції закладені п’ять років тому актуальні і нині. Вчора вальсувало 10 пар, тобто 20 чоловік. Такої кількості раніше не було. Порадували першокурсники, які взяли участь і у вальсуванні і у вечірці. Сподіваюсь, що ця зацікавленість і активність залишиться у молоді на всі студентські роки.

До нового року залишився тиждень. І вчора ІФОН, танцюючи біля ялинки, відчув його наближення.



В Інституті соціальної роботи та управління викладають справжні дракони

В Інституті соціальної роботи та управління видається студентська газета "СОЦ-І-УМ". У № 6 за грудень 2011 р. вийшло інтерв’ю зі мною. Дуже цікаво обіграли тему нового 2012 року.

Нам приємно, що у нашому Інституті є викладач, який народився у рік дракона. Напередодні новорічних свят ми поспілкувалися з культурологом, редактором газети "Педагогічні кадри", "драконом" Сергієм Русаковим.

– Ваше відношення до східного календаря?

– Я вірю, що дата народження так чи інакше впливає на долю людини. Слід також пам’ятати про інші чинники – родину, оточення, соціальний статус. першу закоханість. Взагалі людина програмує себе – якщо вірити у передбачення з «Сільпо», то вони теж здійсняться.

– Наскільки асоціюєте себе з драконом?

– Ніколи не порівнював себе з драконом. Може щось і є схоже, та це мають судити інші люди. Їм більш видніше. Думаю, що мене, як і будь-кого можна вивести з рівноваги, коли я буду «вивергати полум’я». Але для цього потрібно надто постаратись.

КОНКУРС «ДОТИКОМ ПЕРА»

Університетська газета «Педагогічні кадри» і ректорат оголошує конкурс «Дотиком пера» на кращу авторську роботу, що буде опублікована в газеті. За підсумками конкурсу переможці будуть нагороджені трьома преміями: 1-е місце – 1 000 грн., 2-е – 800 грн., 3-е – 500 грн.

• Хто може взяти участь? Студенти та аспіранти НПУ імені М.П. Драгоманова
• Що для цього зробити? Створити авторську роботу (стаття, репортаж, наукова розвідка, фотографія тощо) та подати в редакцію газети «Педагогічні кадри». Зверніть увагу, що в конкурсі беруть участь лише роботи, що будуть опубліковані в газеті, тому подана робота має відповідати концепції видання.
• Хто оцінює роботи? Оцінює подані роботи журі, до складу якого входять: Волинка Григорій – проректор з наукової роботи НПУ імені М.П. Драгоманова, голова журі; Давидюк Микола – студентський ректор; Кух Людмила – начальник прес-служби, поетеса; Погребенник Володимир – завідуючий кафедрою української літератури НПУ імені М.П. Драгоманова, професор; Русаков Сергій – редактор газети «Педагогічні кадри», відповідальний секретар конкурсу; Савченко Ірина – директор Центру культури і мистецтв НПУ імені М.П. Драгоманова.
• Коли будуть оголошені результати? Наприкінці навчального року журі переглядає всі випуски газети «Педагогічні кадри» і оголошує результати.
• Є ще запитання? Роботи на конкурс та запитання ви можете надсилати на електронну скриньку gazeta@npu.edu.ua . Детальніше з положенням конкурсу ви можете ознайомитись на сайті http://www.npu.edu.ua/  у розділі «Педагогічні кадри».

ЄВА ПОЕЗОСОФІЇ

Нещодавно відбувся творчий вечір і презентація нової збірки Євгенії Більченко. Подаю розмірковування, які виникли до, під час і після цієї події.

Євгенія Більченко – людина-феномен. Мені і досі невідомо як можна встигати виконувати стільки справ і не залишати творчої ниви. Викладання, написання докторської дисертації, рецензування наукових робіт гармонічно поєднується з роботою над поетичними збірками.

Пам’ятаю враження, які виникли від першого знайомства з поезією Євгенії Віталіївни – актуальні твори, що поєднують філософію і поезію. Вони орієнтовані не для пересічного слухача/читача. Щоб зрозуміти «вірш Більченко» потрібно не просто читати/слухати. Щоб зануритись у світ «поезософії Більченко» потрібно міркувати.

В анотації збірки Євгенії Більченко «Історія хвороби» написано, що вона є «ліричним щоденником». Збірка стане гарним приводом для знайомства з Євгенією Віталіївною зовсім з іншого боку, тому раджу не проґавити таку нагоду.

Студентам буде цікаво підгледіти, що пише у власному щоденнику улюблена викладачка. Про що ж пише Євгенія Віталіївна? Які теми підіймає? Відкривши збірку можна знайти про пошук свого «я», людське існування, життя… Не оминає авторка і тему дружби, кохання, віри, сучасності. Всі ці теми звичайно присутні у багатьох поетів чи прозаїків, та вуст /пера ЄВ вони отримують інше звучання.

Цікавою буде збірка і колегам, які працюють разом з ЄВ. «Людина-енциклопедія». Так колись охарактеризував Євгенію Віталіївну доцент Олег Магеря. Це абсолютна правда. Вона може використати різні парадигми і концепції і створити нові культурологічні тексти і ідеї. Такою ми її знаємо на кафедрі культурології. А що ж за межами роботи? Творчість. Повноцінна, справжня, жива творчість. А ще людина. Людина-стихія.

Відкриваючи нову збірку Євгенії Більченко занурюєшся у паралельні світи. Наче все написане є таким знайомим і близьким, та все ж воно існує десь у паралельних світах. В одному з них «бабушка слушала Сукачева», а в іншому «человек котрого нет / живет рядом со мной». А може вони настільки тісно переплітаються, що це відбувається і в одному просторі. Та десь ЄВ має змову з годинником і зачаровує час, а десь вона спостерігає тверезі долі у п’яному місті.

Хтось скаже, що це все існує і в нашій дійсності: десь між Шулявкою і Євбазом, Трускавцем і Сєвєродонецьком. А я скажу, що Більченко як справжній поет створює нові простори і паралельні світи. Світи, де немає меж і крайнощів, де все єдине і взаємопереплітається. Відвідання такого світу є складним, бо потрібна підготовка. Потрібно міркувати. Якщо ж вам все одно потрібен провідник, то ним може стати голос «ЄВи поезософії», який лунає на творчих вечорах і презентаціях.

Поступово, крок за кроком, він веде кудись вглиб. Вглиб паралельних світів і самого себе. Авторський ритм читання перетворюється на твоє серцебиття. Що ти робитимеш у цих паралельних світах – твій вибір. Можеш спробувати себе бути іншим (адже і сам автор перед тобою зараз не такий, яким ти звик), можеш забитись в куток і вичекати, а можеш піти назустріч Софії і відкрившись їй, збагатитись Новим.

От тільки є один дуже цікавий момент. Провівши у паралельні світи, автор випробовує тебе, адже знайти дорогу назад потрібно самостійно. Як в тебе це вийде, автор відповідальності не несе. Ти готовий до цього?





Страхи і мрії

У новий номер студентського журналу "Глобус" попросили дати коментар з приводу дитячих мрій і страхів. Довго згадував що ж мене лякало і заради чого я прокидався в дитинстві, та все ж "відкопав" деякі свої глибини. 
Привідкриваю завісу особистого і для читачів блогу.

  МРІЇ


У дитинстві фантазував над кількома речами:
1. Хотів стати письменником.
2. Працювати в газеті.
3. Моя діяльність мала бути пов’язаною з культурою.

Цікаво, що мрії у певному сенсі втілились у реальність. Звичайно для цього довелось багато працювати, та результатом я задоволений.
Також мріяв працювати в університеті. Мій батько працював у КПІ, тому думав, що з часом там працюватиму і я. Батько вже за віком не працює в КПІ, а я нині працюю в любому мені – Драгомановському університеті.
Про сьогоднішні мрії промовчу, щоб не зурочити. Років за п’ять напишу чи здійснились вони.
Щодо подарунків, то люблю як дарувати їх, так і приймати. Особливо до вподоби, коли мені дарують квіти.

СТРАХИ


Я не вірив в дитинстві у «бабаїв» і мене ними не лякали. Хоча завжди цікавився фільмами і книжками про вампірів. Це єдина містика, яка була у мене з дитинства і якою цікавлюсь понині. А от страхи, звичайно, були. У мене був один страшний сон, який снився кілька разів за все життя і він мені дійсно лякав.

Своїх дітей спеціально лякати не буду. Не ті вже часи. Тепер сама реальність лякає. Наприклад, якщо раніше лякали нечистою силою, яка може затягнути у колодязь, то нині там уже лише бруд і радіація. Хіба це не змушує нас самих злякатись?



НОЧІВЛЯ У БІБЛІОТЕЦІ

У п’ятницю, 9 грудня, відвідав незвичний для нашого університету захід – «Ніч у бібліотеці». Вперше за 7 років мого життя в НПУ імені М.П. Драгоманова я всю ніч провів у виші.

В ніч з 9 по 10 грудня студенти і викладачі Драгомановського університету мали змогу провести ніч у центральному корпусі НПУ імені М.П. Драгоманова. Цією нагодою скористались студенти Інституту філософської освіти і науки, три першокурсниці з Інституту соціальної роботи та управління (в яких я, до речі, викладаю). Об’єднав нас усіх в цю ніч – Микола Гоголь. Захід розпочався з вступного слова директорки наукової бібліотеки НПУ Людмили Савенкової, потім викладачка з Інституту іноземної філології таємничим проникливим голосом розповіла про постать Миколи Васильовича і легенди пов’язані з ним. Далі дивились фільми «Вій», «Вечори на хуторі близ Диканьки». Дивились як радянські екранізації, так і сучасні. О першій годині ночі зачитували вірші, які знаємо напам’ять, о третій – малювали стін-газети на тему гоголівських фільмів.

Відверто кажучи, думав, що буду на заході до 23 год, поки ще ходять маршрутки. Але атмосфера, яка панувала в бібліотеці мене не відпустила. Містичне єднання одне з одним, гарячий чай (спасибі працівникам бібліотеки, які подбали про це), веселе спілкування. Це все варте безсонної ночі!

Взагалі ідея проведення ночі в університеті виникала колись і у студентів ІФОНа. Колись ми з Антоном Дробовичем планували провести «Ніч в ІФОНі». Хотіли розробити програму, так щоб насичено провести ніч в стінах рідного 15 поверху – вірші, співи, дебати, фільми тощо. На жаль, втілити цю ідею через певні причини не вдалось. Тому дуже зрадів, коли дізнався про організацію «Ночі в бібліотеці». Такі заходи залишають чудові спогади, знайомлять студентів і викладачів, згуртовують в один колектив.

Організатори запрошують весною на «Ніч у бібліотеці – 2». Цього разу нас об’єднає Михайло Булгаков.

ШОУ №1

1 грудня в актовій залу гуманітарного корпусу відбувся загальноуніверситетський «Дебют Першокурсника 2011». Це стало шоу під номером один цієї зими і шоу номер один за довгий час за кількістю учасників, емоцій і тривалістю концерту. Під час концерту відбулось єднання студентського колективу, яке надовго залишиться в пам’яті кожного присутнього, а особливо господарів свята – першокурсників.

Вперше за тривалий час в університеті відбувся 4,5 годинний концерт, який ні на жодну мить не залишав байдужими його учасників і глядачів. Шквал емоцій, плеяда талановитих студентів, фонтан жартів, співи, танці, театральні мініатюри. Всім цим дивували першокурсники під час свого дебюту на сцені Драгомановського університету. Подивитись виступи і повболівати за рідні інститути прийшла настільки велика кількість учасників, що деяким глядачам довелось стояти. Та залишити зал ніхто не міг і не хотів. Уже за півгодини до початку в залі панувала атмосфера студентського свята, а таке проґавити драгомановці не захотіли.

Вразила і кількість учасників «Дебюту першокурсника». Відверто кажучи, зібрати всі навчальні підрозділі в один концерт чи свято є складним завданням. Навчання в різні зміни, в різних корпусах не сприяє цьому. Але організаторам «Дебюту Першокурсника», а саме Ользі Депутат це вдалось. 13 інститутів представили себе і свою студентську потужність. Участь в конкурсі-огляді взяли участь наступні інститути: історичної освіти, мистецтв, політології і права, фізико-математичний, української філології, іноземної філології, філософської освіти і науки, гуманітарно-технічної освіти, корекційної педагогіки і психології, соціальна робота і управління, розвитку дитини, педагогіки і психології, соціології психології і управління

Кожен інститут намагався представити якомога більшу кількість талантів і це їм вдалось. Визначило переможців журі, яке уважно і відповідально поставилось до свого завдання.

Приз «Глядацькі симпатії» після довготривалих оплесків отримав Інститут політології і права. Саме за них найбільше вболівали глядачі. Кількість вболівальників була великою і за інші інститути – історичної освіти, соціології, психології і управління, фізико-математичний. У залі майоріли і плакати, під час концертної програми придумували нові «кричалки» за улюблені групи

Третє місце в огляді-конкурсі «Дебют Першокурсника» посів Інститут мистецтв. Змагатись зі студентами цього навчального підрозділу завжди складно, адже туди поступають лауреати і переможці різноманітних творчих конкурсів. Під час свого виступу студенти представили різні види і жанри мистецтва – танці, спів, циркове і акробатичне мистецтво, КВК. Різноспрямованість і майстерність номерів одразу ж сподобалась як журі так і глядачам, які активно підтримували студентів аплодисментами. Закінчували дебютувати номером, який залишиться у пам’яті надовго – виконанням народного танку під сучасну музику. І хоч вони посіли третє місце, та за кількістю балів вони не набагато відстали від «срібла».

Друге місце отримали першокурсники з Інституту гуманітарно-технічої освіти. Їх виступ став одним з найяскравішим – вдалі костюми, добірні жарти, харизматичні актори-студенти. Родзинкою виступу став ведучий, який оголошував номера нестандартно складеними віршами.

Перше місце в загальноуніверситетському «Дебюті Першокурсника 2011» отримав Інститут корекційної педагогіки і психології. Це була безперечна перемога, адже глядачі аплодували стоячи вже під час самого виступу. Студенти змогли представити свою спеціальність, талант і, головне, частинку душі. Переможці показали те якими насправді мають бути люди – добрими, щирими і толерантними одне з одним.

Вітаємо всіх переможців конкурсу! Вітаємо всіх учасників!

Глядачі дякують Вам за справжнє студентське свято, яке ви подарували в цей день! Стіни нашого університету скучили за таким запалом і емоціями. Сподіваємось, що ви зможете передати всю цю атмосферу і студентський драйв у навчальні аудиторії університету.

Інформаційним партнером «Дебюту Першокурсника» виступила університетська багатотиражка «Педагогічні кадри», у найближчому номері якої можна буде побачити фоторепортаж з події.

Апельсини в жартах і анекдотах

В Україні з нещодавніх пір є цікаве державне свято – День свободи. Пов’язане воно з подіями 2004 р. і мільйонами українців…

На цьому тижні країна відзначала 7-ліття подій Помаранчевої революції. Мою увагу привернула форма подачі цієї новини в ЗМІ. Подаю лише два фрагмента.

1. Газета «Сєгодня» розмістила «висновки «помаранчевої революції» в анекдотах і жартах». І це на третій (!!!) сторінці номера газети за середу.

2. В телепередачі «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» відбувся типу круглий стіл. От тільки на столі були розкладені апельсини з яких стирчали… шприци.

Чи не здається вам це спеціально придуманим механізмом? Не хочу говорити про політиків і політику, як минулих так і сьогоднішніх. А от народові дають ляпас. Чи мені це лише здається…

Фото з сайта телепередачі "Велика політика".

Історія незнайомого гаманця

Повертаючись додому з роботи цього тижня, у під’їзді мене покликала консьєржка. Вона показала студентський квиток незнайомої мені дівчини і запитала чи я її знаю. Виявилось, що у нашому будинку знайшли гаманець. Грошей всередині не було – лише студентський і купа дисконтних карток для покупок у магазинах.
Зайшовши в квартиру вирішив подивитись чи є ця дівчина в «ВКонтакте». Знайшов її в одну мить. Вона була в онлайні. Почали листуватись.
Спочатку я думав, що дівчина була у когось в гостях у нашому будинку і гаманець випадково випав, але виявилось, що його вкрали на КарДачах. Як він опинився в моєму будинку і для неї і для мене залишилось таємницею.
Наступного дня дівчина забрала гаманець, а в соціальній мережі написала, що вперше рада, що зареєстрована і користується нею.
П.С. Пошук людей через соціальну мережу вражає, але в той же час показує, що людину може знайти будь-хто. І не завжди це буде хтось, хто хоче повернути вам особисті речі чи написати щось приємне.

ДОБРІ ЛЮДИ В ГАРНОМУ ІФОНІ

Цей тиждень став цікавим не лише тим, що в Інституті філософської освіти і науки відбувався VІ «Тиждень мистецтв». Особисто для мене він став ще і незвичайним через те, що я вкотре пересвідчився які добрі люди навчаються в нашому Інституті.
В середу, після зустрічі з Іреною Карпою, до мене підійшла першокурсниця із запитанням чи не знаходили гаманець в аудиторії, де щойно виступала відома письменниця і співачка. «Ні», – відповів я. Колеги, що стояли поруч порадили уважно пройтись по всім аудиторіям, де зранку у дівчини були заняття.
Через 15 хвилин знову зустрів цю першокурсницю на третьому поверсі. Вона посміхалась. «Знайшовся?», – запитав її. «Так. – задоволено відповіла. – Він був в аудиторії 15-3. Після нашої пари, інша група знайшла і віднесла в дирекцію. Всередині є всі картки і гроші».
Такі добрі і, головне, чесні люди навчаються в ІФОНі!
П.С. Хоч ця новина і стала для мене гарною звісткою, але все одно прошу бути уважним до особистих речей. Трапляються різні випадки…

ГОЛОВНА КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКА ПОДІЯ УНІВЕРСИТЕТУ

14-18 листопада 2011 року відбудеться захід, який відбувається раз на два роки, свято, на яке чекають студенти нашого університету, тиждень протягом якого Інститут філософської освіти і науки перетворюється на культурно-мистецький центр нашого вишу.
«Головна культурно-мистецька подія університету» – це не голосна назва, це правда, яка характеризує «Тиждень мистецтв» уже 5 років! Саме у 2006 році вперше було проведено культурно-мистецьке свято в Драгомановському університеті і з тих пір воно не втрачає своєї актуальності.
Протягом «Тижня мистецтв» студенти і викладачі можуть у вільному форматі послухати лекції, майстер-класи, тренінги відомих діячів культури і мистецтва. Навчально-аудиторний комплекс Інституту філософської освіти і науки перетворюється на справжній «арт-поверх 15». Коридор поверху стає галереєю, де відбувається виставка картин відомих художників, а навчальні аудиторії стають місцем зустрічі з відомими художниками, акторами, журналістами, письменниками, співаками. За п’ять років проведення «Тижня мистецтв» у заходах взяли участь такі відомі постаті України як Ігор Завадаський, Данило Яневський, Андрій Джеджула, Сашко Положинський, Віктор Андрієнко, Лесь Подерв’янський, Анатолій Гнатюк, Сергій Пантюк, брати Капранови, Ірен Роздобудько, Ігор Гайдай та інші.
«Тиждень мистецтв» цього року буде проводитись вшосте і його гостями стануть телеведуча Ілона Довгань, актори Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки Давід Бабаєв та Борис Вознюк, шоу-мен Ілля Ноябрьов, співачки Ірена Карпа та Анжеліка Рудницька та інші. Протягом VІ «Тижня мистецтв» відбудеться ряд майстер-класів, вистав, творчих зустрічей. Вхід на заходи вільний, відомі люди прагнуть спілкуванню з молоддю і приходять саме в Інститут філософської освіти і науки, бо знають, що тут на них чекають цікаві запитання, творча атмосфера і неординарне студентство.
Відкриття VІ «Тижня мистецтв» відбудеться 14 листопада в гуманітарному корпусі і на його відкритті візьмуть участь брати Капранови, письменники, які завжди підтримують молодіжні ініціативи, а цього року ще й поділяться досвідом роботи з текстами.
«Головна культурно-мистецька подія університету» є справжнім святом, не тільки через атмосферу, яка пануватиме протягом тижня, а й через те, що присвячується Дню студента і Міжнародному дню філософії.
«Тиждень мистецтв» буде цікавий широкій аудиторії. Культурологи, філософи, дизайнери, філологи, психологи знайдуть щось для себе в кожній із запланованій зустрічі. Особливістю нашого заходу є те, що всі лекції відбуваються у неформальній атмосфері. Крім того, гості «Тижня мистецтв» є не просто теоретиками, а безпосередньо практиками – людьми, що працюють і творять в різноманітних сферах культури і мистецтва. Література, музична естрада, телебачення, театр – ви маєте можливість дізнатись з перших вуст дізнатись, що ж відбувається за лаштунками, в якому стані наразі перебуває певна галузь культури і що робиться нового в ній. Поєднання теорії, яка дається на парах і практичний бік, який можна дізнатись на «Тижні мистецтв» сприяє розумінню студентами повноцінної «картинки».
Якщо хочете дізнатись нове про культуру і мистецтво або зануритись у творчу атмосферу – ласкаво просимо на VІ «Тиждень мистецтв»!
Повний розклад заходів незабаром буде опублікований на сайті http://ifon.npu.edu.ua/.
Ласкаво просимо!

Сергій РУСАКОВ,
куратор «Тижня мистецтв»

Три враження

Цього тижня було багато різних позитивних моментів. Але особливими для мене стали три.
1. Відвідав концерт Діани Арбєніної. Яка ж вона жива і справжня? Побільше б таких людей!
2. Отримав кілька повідомлень у соціальній мережі від студентів першого курсу, в яких мені писали про «Келих імпульсів». Радий, що збірка, видана два роки тому, і досі читається, викликає як захоплення, так і критику.
3. Кілька місяців тому на блозі була опублікована рецензія на «Самотність в мережі» Януша Вишневського. У рецензії, як довела сьогодні одна студентка, була допущена помилка – я випадково «дав» ім’я головній героїні розповіді. Хочу подякувати за таку уважність. Тепер «картинка» щодо цієї книжки стала більш повною. Це дозволяє по-новому замислитись над твором відомого польського письменника.

ФІЛЬМ-ПОЛІТ

Лише холодна температура у власній оселі зуміла зробити теплішим серце персонажа Джима Керрі. Дивна ситуація, на перший погляд, змінює життя головного героя кінострічки – він повертає родину, стає бажаним для дружини і знов батьком, якого люблять діти. Що ж стало причиною всього цього? Пінгвіни, які дістались у спадок.

З одного боку, кінострічка для завзятого кіномана не стане чимось дивовижним, та, з іншого боку, нечасто отримуєш такі теплі емоції як під час перегляду фільму «Пінгвіни містера Поппера». Люди чомусь захоплюються пінгвінами, але дивно, що це перший фільм, де «нелітаючих птахів» упроваджують у вже всім знайомий сценарій – розлучений чоловік, який обрав кар’єру, але попереду на нього чекає катарсис, що поверне головного героя до сімейних цінностей і моральності. Кіносценаристи Голівуда використовували для цього вже і собак і прибульців, були і різні події, проходячи через які, герой оговтується і знов стає героєм для родини. Але пінгвінів ще не було!

Фільм, незважаючи на наявність тварин, що люблять холод, віє теплом і призначений для сімейного перегляду. Також сподобається тим, хто просто хоче ввечері відпочити після виснажливої роботи. Наче нічого особливого, але за півтори години починаєш вболівати за пінгвінів, які наділені характерами.

Сцена, де з яйця не вилуплюється маля стає важливим емоційним ядром кінострічки – це перша сходинка для містера Поппера до катарсису. Але за «негласними законами» герой не одразу проходить випробування. Остаточно він досягає нової висоти, коли знаходить батьків лист і емоції пов’язані з пінгвінами переплітаються зі спогадами з дитинства:  минуле накладається з теперішнім, его – з підсвідомістю. Результатом і стає катарсис.

Наостанок додам, що це фільм про мрії. Вони здійснюються навіть у пінгвінів. Командор довгий час мріяла злетіти. Але як вже згадувалось, пінгвін – птах нелітаючий. В останні епізоди фільму, Командор, тікаючи від переслідувачів, заплутається в магазині в різні сітки і згодом стрибає з даху. Смертельний крок для звичайного пінгвіна стає польотом для мрійниці Командор, якій допомагають летіти сітки.

Рекомендую фільм для дозвілля! І всім мрійникам!

Стежками сучасного мистецтва

Стежками сучасного мистецтва

НОТАТКИ ТУРИСТА по дорозі на Говерлу

Ідея сходження на Говерлу виникла давно, а ідея проведення лекції на найвищій точці України – минулоріч. Тому в серпні 2011 р., в період канікул та відпусток, було вирішено вирватись із міської повсякденності, випробувати й пізнати себе, а також відпочити на природі. Ідея знайшла підтримку у викладачів, аспірантів, студентів та випускників Драгомановського університету, а саме Інституту філософської освіти і науки й Інституту української філології.

Пропоную читачам дізнатись деталі нашого походу.

 

День 1

         Вранці приїхали вранці до Івано-Франківська. Поснідавши в затишній вареничній, вирушили електричкою до м.Ворохта. Приміські потяги нас здивували. На відміну від звичних київських електричок, місцеві мають лише чотири вагони, які зсередини дерев’яні і набагато менші. Загалом електричка нагадала нам київську дитячу залізницю, тому і сприйняли її як атракціон.

         Від Ворохти доїхали на машині до с.Дземброня. Місцями дорога була настільки  вузькою, а висота великою, що фраза Сашка Зрума «уявіть, що ми їдемо на краю п’ятиповерхового будинку» змусила нас трохи попанікувати.

Від Дземброні і почалась наша екологічно-інформаційна стежинка (так було написано на дощечці). Через 10 хвилин жарти припинились, всі почали йти мовчки. Стало зрозуміло, що легко не буде: рюкзаки важкі, сонце безжальне, а загальна довжина маршруту в 43 км приголомшувала нашу уяву.

         Сьогодні йшли не багато, вже за кілька годин ми розбили табір, розпалили багаття і повечеряли. Хлопці знайшли в лісі білі гриби, а Оксана Соколова  – різні кущі, з гілочок яких зварили смачний фруктовий чай.

Неподалік жили вівчарі тому за 6 грн/л (ціни як у столиці!) купили свіже молоко.

Настрій бойовий, всі засинають задоволеними.

 

День 2

          Як же холодно виходити о сьомій годині з намету!

А який же гарний краєвид карпатських гір та туману, що розтікається по ним!

Незважаючи на ранній підйом, з табору вийшли на дві години пізніше запланованого. Мабуть, винен сніданок – рис з тушонкою та білими грибами.

 Павло Селіванов, наш провідник і водночас голова Студентської Ради ІФОН, попереджав, що другий день буде найскладнішим. Сьогодні ми підіймались і йшли по гребеню Чорногірського хребта, 12 км постійного підйому вгору і вниз стали для справжнім випробуванням. За день ми підкорили гору  Дземброня (1877 м над рівнем моря), г. Менчул (1998 м). На жаль, через брак часу не встигли піднятись на г. Піп Іван (2028 м), де знаходяться розвалини обсерваторії першої половини минулого століття.

По дорозі зустрічаються й інші туристи. В горах прийнято вітатись, та на «Добрий день» у відповідь частіше чуємо привітнє «Сześć» (польське «привіт»). А де ж українці?

Коли почало сутеніти ми ще йшли. До стоянки, за словами бувалих туристів, які зустрілись по дорозі було «понти» (нам вони дорівнювали кілька годин).  Лише о дев’ятій годині ми підходили до озера Бребенескул – найбільшого високогірного озера України (1801 м), де і розклали табір.

Швидко поверечерявши всі пішли по наметам. Завтра продовжуємо похід.

День 3

Відкривши застібку намету і озирнувшись я промовив «Знову гори…». На що всі відповіли розуміючою посмішкою.

Стоянка була біля озера, тому найвідчайдушні (температура води десь +12°С) покупались. Вийшли зі станції ми із запізненням на три години. Сьогодні маємо підкорити Говерлу!

Незважаючи на те, що Інтернеті прогноз погоди був таким: «протягом усього дня погода залишатиметься хмарною. Майже весь час буде йти дощ, уночі на короткий час опади припиняться». Такий прогноз був на всі дні походу, та насправді погода була сприятливою для походу – дощу не було, сонце частіше ховалось за хмарами, спекотно не було. Хоча під вечір все ж всі обгорілі.

Дорога виявилась легшою, ніж учора, але все одно довгою. Рюкзаки не ставали легшими, а під час нового підкорення чергової вершини  (ми вже збились з рахунку), одній дівчині стало погано і Сашко Зрум ніс два рюкзаки. Є ще справжні козаки в Україні!

Поступово,та наполегливо ми наближались до Говерли  (2061м).

І хоч ми її бачили здалеку ще о першій годині дня, та піднялись лише о сьомій вечора.

Емоцій було багато! Говерла – найвища точка України. Один з символів нашої держави. Кожен українець має хоч раз у житті відвідати це місце.

Цікаво, що на горі знаходиться скульптурна композиція, що символізує українську державність та мармурова стела, в якій закладені капсули із землею з усіх регіонів України. Говерла.

Не віримо своїм очам, але на горі є невелика ятка, де продаються сувеніри – магнітики на холодильник, медалі з написом «Говерла 2011». Ціни від 25 до 40 грн. Також продають гарячий  чай за 5 грн.  Не втримуємось і витрачаємо гроші на найвищій точці України.

Всі одразу почали писати смс та дзвонити родичам і друзям: «Алло, я дзвоню з найвищої точки України! Все ґаразд. Скучаю за тобою!!!».

Почалась фотосесія, записали відеозвернення до драгомановської громади (дивіться у соціальних мережах) і незважаючи на те, що сонце заходило за обрій ми здійснили те чим керувались на початку – лекція на Говерлі. На жаль, через брак часу лекція «Містичне богослів’я» від викладача кафедри філософської антропології Антона Дробовича) та «Нестандарність мислення в освіті» від автора цих рядків були скороченими.

Табір ми поставили біля підніжжя гори. Говерла, мабуть, дає наснаги, бо ми ще довго гомоніли біля багаття.

 

День 4

 День розпочався з хрестоматійної фрази «Знову гори…». Але сьогодні це була гора-символ країни.  

Сьогодні був поставлений новий рекорд пізнього виходу з табору – о 13:30 ми вирушили в дорогу. Через це ми не встигли піднятись на г. Петрос.

Виявляється, що Говерла є заповідником і потрібно заплатити гроші за вхід/вихід. Ціна 40 грн, та ми домовляємось по 10 грн з людини. Сподіваємось, що гроші підуть на прибирання і захист території.

Сьогодні по дорозі зустрічається більше людей. Темп був жвавий, тому до стоянки дійшли вчасно. Поруч знаходилось поселення з вівчарами, тому забезпечення молоком знову є. Також вдалось поговорити з ними, вони жалілись на те, що туристи залишають після себе багато сміття (це правда, по дорозі ми бачили великі купи сміття, що ніяк не додавало гордості за наших попередників).  Цікаво, що на зиму пастухи залишають хату відчиненою і всередині залишають дрова, але минулого року хтось спалив половину хати і втік.  

Сьогодні дорога була легкою, та втома дається взнаки. Треба лягти якомога раніше.

 

День 5

 Фінішна пряма до «цивілізації». Через  урочище Козмещик йдемо до селища Лазещина. Там є залізнична станція і кіоски, де можна купити якусь їжу. Купили солодку воду, але вона нам не до вподоби – звикли до джерельних вод.

Попри виснаженість п’ятиденного походу, провели екологічну ініціативу в с. Лазещина. Прибрали залізничну станцію та територію довкола. Керувались тим, що через цю станцію проїжджає більшість іноземців, тому  нам стало соромно за те, які враження можуть залишитись у туристів при очікуванні потяга на брудному вокзалі. Ініціатором виступив Антон Дробович,  більшість активно підтримала пропозицію.

Взагалі станція здивувала не так кількістю сміття, як відсутність працівників і нормальних оголошень. Віконце білетерки було замкненим, лише приклеєне оголошення написане від руки,  що квитки можна придбати у провідників. Ще нижче на стінці хтось з попередників залишив повідомлення що у провідника квитки не можна купити. Нас це не дуже порадувало, тому було вирішено доїхати найближчою електричкою до Яремчи. Там знаходиться більш цивілізований вокзал, є світло і працівники «Укрзалізниці». Забираємо з собою і групу поляків, які також сьогодні спустились з Говерли. Приїжджаємо в Яремчу о десятій вечора, але потяг до Івано-Франківська лише о третій годині ночі. Попереду безсонна ніч.

 

День 6

 

За сьогоднішню ніч ми втомились більше, ніж під час сходження на гору. З цим погодилась вся наша група.

Довелось довго чекати на потяг до Івано-Франковська. За цей час ми познайомились з польськими студентами. Цікаво було поспілкуватись з колегами з Евросоюзу.  Дізнались багато нового про їхню освітню систему.

Незважаючи на пізній (чи може вже ранній час) загальний вагон потяга (інших квитків не було) був вщент заповнений людьми. Дві години в потязі і вже на світанку ми у Франику (так молодь називає місто).  Ще дві години на вокзалі: дехто намагається хоч трохи поспати, дехто просто дивиться як оживає вулиця за вікном.

О восьмій годині ранку ми вже снідаємо у «Вареничній», де перед початком походу. Нас впізнають і дозволяють залишити рюкзаки, поки ми гуляємо містом. Франик нам показує Іринка Бочар –  знайома Антона Дробовича. Часу було небагато і весь центр не встигаємо подивитись, та вразила велика кількість книгарень і кованих скульптур на вулицях.

Знову потяг. Тепер уже «Івано-Франківськ-Львів». Три години, які були використані для сну (їдемо в плацкарті, можемо дозволити собі лягти і відпочити) або для детального ознайомлення з книжками, що придбали. Ольга Гончар, студентка, що закінчила перший курс культурології, купила книжок приблизно на 400 грн.

Львів зустрічає нас короткочасним і приємним дощем. Далі йдемо гуляти містом. Морозиво, молочні коктейлі, гамбургери, сандвічі – відводимо душу після походу. Далі – виключно львівське меню: кава, яблуко по-віденьски, медівка, канапки.

У цьому місті можна довго гуляти, та квитки на потяг змушують йти до вокзалу (трамваї у місті не ходять через реконструкцію вулиць, маршруток не видно і загалом за ці дні звикли до піших прогулянок).

Потяг. Ліжко. Сон.

 

День 7

 Київ. Робимо світлину на пам’ять. Всі хлопці неголені, осанка стала більш правильною. Дівчата в очікуванні гарячої води вдома та зустрічей з подружками. Виснажені. Щасливі.

 

Післямова

 

Гори теж навчають, адже людина під час кількаденного походу має можливість зрозуміти себе, коли долає нові вершини, несе важкий рюкзак, допомагає іншим дійти до мети. Саме в такі миті можна побачити справжню сутність людини, а головне – міжособистісні стосунки. І хоча маршрут походу виявився складнішим, ніж всі очікували, та згуртованість групи перемогла, кожен набув ще більшої віри у власні сили та друзів.

Знаменним для нас стало і те, що ми підкорили Говерлу напередодні 20-річчя Незалежності Батьківщини. Знаходячись на вершині цієї гори зникають всі політичні та економічні негаразди, хочеться думати лише про єдність і красу нашої країни. Як добре, що ми вже 20 років можемо вільно говорити рідною мовою, будувати молоду та величну країну!

НЕ ЧІПАЙТЕ ОРИГІНАЛ!

Фільм «Крик» є відгомоном 90-х років минулого століття. Перша стрічка вийшла, коли я був у другому класі. Тоді від фільмів жахів бігали мурашки по тілу, морозиво було без домішок, а квитки в кінотеатр коштували дешевше. Ще навіть думки не було про те, що кожен матиме мобільний телефон, майже в усіх кінотеатрах показуватимуть фільми в 3D-форматі, а про постмодернізм чули лише вчені в університетах. Перше видавалось чимось крутим і дорогим, друге – просто нереальним, а третім я ще не цікавився. 

Минуло 15 років. Мобілки часто заважають дивитись фільми у кінотеатрах, в 3D-форматі показують усі можливі і неможливі фільми (серед останніх невиправданих новинок це «Гаррі Поттер і дари смерті»; серед останніх адаптацій зі світових архівів – «Король Лев»: віднині Сімба і Елтон Джон стануть до глядача ще ближчими), а постмодернізм став моєю основною темою в університеті і я розповідаю про нього студентам уже як викладач. Адаптація до 3D-формата сьогодні є комерційно вигідною. Таким чином можна більше заробити на прокаті фільмів, та в цей же час це дратує глядача. Теж саме стосується і чисельних сиквелів і римейків. Тому до четвертої частини фільму «Крик» ставлення одразу ж було упередженим, та як людина, що цікавиться сучасною культурою вирішив переглянути фільм одного суботнього вечора.

Фільм порадував незважаючи на упередженість, що була на початку перегляду. На мою думку, він є гарним фільмом-додатком до посібників з теорії сучасної культури, теорії кіножахів та іронії. На жаль, не можу назвати іншу стрічку, яка показує зміну парадигми мислення і людських можливостей так просто, яскраво і по-сучасному.  «Крик 4» дає багато ключів до пояснення сучасності. Яскравою ілюстрацією є фраза «Сьогодні нікому не потрібні друзі, лише фанати». Це показує зміну в системі цінностей, те наскільки людина занурилась в соціальні мережі і втрачає відчуття справжніх стосунків.

Заходячи в кімнату до своєї племінниці Джил на початку фільму, Сідні дивиться на неї і говорить, що вона нагадує її саму ж. А наприкінці фільму Сідні і Джил лежать на підлозі: вони дійсно схожі, обидві є жертвами, та залишитись має право лише одна з них. Це щось типу  Гаррі Поттера, в якому живе частинка душі Волан-де-Морта. Що ж ми бачимо в фільмі «Крик 4»? Вбиваючи тітку, Джил стає героїнею (психологічно для себе, бо розриває зв’язок з нею; телевізійно для суспільства, бо все влаштовує  так, наче це Сідні була вбивцею і Джил її зупиняє).

«Головне правило римейків – краще не чіпати оригінал», – каже Сідні перед тим як убити свою племінницю Джил і ставить глядача в безвихідь. Безвихідь в тому, що ми розуміємо те, що Сідні має причетність до того що Джил на якомусь життєвому проміжку отримала душевний розлад. Жити в тіні відомої Сідні для племінниці було складно, а бажання мати фанатів лише поглибило проблему. Хоч як там, та про вплив Сідні можна сміливо говорити і використовувати психологічну концепцію.

Сьогодні маніяк може не просто дзвонити жертві, а й писати в соціальній мережі. Поширення новин відбувається набагато швидше завдяки Інтернету, та в той же час воно може бути викривлене (згадаймо останні секунди фільму, де журналісти зводять Джил в героїні).

До продовжень фільмів можна ставитись по-різному. Головне, щоб воно було якісним і як сказано в фільмі «не чіпало оригінал». Цікаво, що рейтинг четвертої частини вищий за першу. Це вже дає привід не тільки для філософських роздумів, а й приклад продуманого заробляння грошей шляхом створення нового, що спирається на вже наявне.

КНИЖКОВІ ДРАМИ

Печорна О. Грішниця / Олена Печорна ; передм. М. Іванцової. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 288 с. 

 

Долі у людей складаються по-різному.  Комусь щастить по життю і людину обходять нещастя, а комусь зустрічається лише горе. В залежності від цього по-різному людина і веде себе: хтось  купує золотий iPod, а хтось обмежується радістю від зустрічей з рідними людьми, хтось вкотре їде до Лазурного узбережжя, а хтось мріє про шматок хліба.

 

         Лариса, героїня з роману Олени Печорної «Грішниця», належить до тієї когорти людей, що народились не в той час і не за тих обставин. Зазнавши горя уже з малих років, її доля складається не в гарних тонах протягом усього життя. Батьки пиятики, смерть маленької сестрички на очах, втрата незайманості в десятирічному віці, невдача при вступі в університет, зґвалтування в Києві, пухлина в дитини і через це потреба в грошах, проституція, викрадення дитини та ВІЛ. Інтернат і вагітність для Лариси є більш-менш щасливими життєвими подіями. Перша давала можливість перепочинку від жорстокості долі, а друга – наснагу для життя.

На перший погляд може здатись, що письменниця приписала аж занадто велику кількість подій в історію своєї героїні, та придивившись уважніше, то таких як Лариса у дійсності безліч. Просто ми воліємо не бачити їх і уникати. Лише включаючи «Сімейні драми» по телевізору радіємо, що такі історії трапляються не з нами. А певна театральність акторів у подібних передачах неначе промовляє, що все награно і не по-справжньому.

Якщо комусь може здатись, що «Грішниця» є жіночим чтивом, то не погоджусь. У книжці немає звичних для жіночих романів сльозливих моментів, хоча підіймаються і драматичні життєві епізоди. Всі події перед нами постають в стихії боротьби, життєлюбства, а це чоловічій аудиторії до вподоби. Крім того, поєднання двох ліній розповіді – минуле і теперішнє – наприкінці книжки поєднується і підсилює ефект того, що все ж врешті-решт життя героїні вгамовується і настає новий світлий етап.

Серед негативних боків  книжки назвемо те, що інколи переходи від однієї події до іншої є різкими і одразу незрозумілими. Також навряд чи ця книжка увійде до класики української літератури першої половини ХХІ століття, але в той же час вона є серйозним кроком для закладання підвалин цієї ж класики. «Грішниця» показує розвиток сучукрліту. Такі книжки і автори потрібні сьогодні. Зважаючи на те, що книговидання в Україні схоже на драматичний серіал, який, на жаль, ніяк не закінчиться, то роман Олени Печорної є необхідним ковтком свіжого повітря для «української книжки». 

«Грішниця» є гарною літературною подією цього сезону і чудовою можливістю скоротати час перед презентацією нової книжки Люко Дашвар. Книжка читається легко, мається на увазі стилістика авторки. А от психологічно книжка в певні моменти вражає і змушує зупинитись і осмислити те, що відбулось з Ларисою. Порівняння з найбільш відомою нині в Україні письменницею Люко Дашвар є невипадковим. Тема кохання і саморозвитку, боротьби і певна лінія жіночності об’єднує двох письменниць, хоча в той же час вони різні.

Закінчити хочеться цитатою з книжки: «Може, якби не дитинство, усе склалося зовсім по-іншому?». Як ви думаєте чи могло б все скластись по-іншому? Чекаю на відповідь після прочитання книжки.

ПИТАННЯ ОДНІЄЇ ГРИВНІ

Сьогодні їхав  з центрального корпусу університету додому і переді мною постав вибір: їхати маршруткою чи тролейбусом? Прошу наступні роздуми розглядати як звичайні буденні дрібниці, за якими приховуються метафізичні засади нашого буття.

Підійшовши до зупинки біля Володимирського собору, побачив маршрутку, яка вже від’їжджала. Ряснів невеликий, але запальний і частий дощ. Дещо на відстані був тролейбус, але розгледіти номер маршруту не було можливості. І от виникла дилема: ловити мить і їхати маршруткою або чекати, а там вже як вийде (тобто, їхати моїм маршрутом або потім десять хвилин йти пішки). Як людина молода і така ж запальна як дощ, вирішив ловити мить.

Їхав у порожній маршрутці, їхав довго, бо через дощ і будівництво готелю «Хілтон» рух бульваром Шевченка обмежений.

Коли виходив на своїй зупинці, то побачив, що з відривом у хвилину прибув і мій тролейбус. Саме той що я бачив на початковій зупинці. Світленький, з рекламою іноземних вікон, з червоним кольором попереду і вже з чітким номером маршруту біля кабінки водія.

Я приїхав на 60 секунд раніше і заплатив на 1 гривню більше. Якби це була наукова робота (яку маю писати, але більш до вподоби публіцистика), то зараз мав би великими літерами (згадуємо курсові, дипломі, магістерські) написати слово ВИСНОВОК.

Тобто, швидкість в наш час цінується і коштує грошей. На даному прикладі ми довели, що 60 сек коштують певну суму грошей. Також, як мінімум було оплачено одну гривню, щоб виникли роздуми для написанні цієї нотатки.