Улюблений письменник?

Орхан Памук як письменник цікавий з невідомих мені причин. Три роки тому я прочитав його книжку «Нове життя», а два роки тому – «Музей невинності». Перша книжка прочиталось мною на одному подиху. Мандри головного героя зачаровували і я ще довгий час розмірковував над романом.

«Музей невинності» для мене став чомусь складним у сприйнятті. Тоді і зараз пояснюю це недопрацьованим  перекладом. На відміну від першої книжки, другу я читав українською мовою. Не маю права судити, та мені здалось, що переклад міг би бути більш насиченим. Щодо обкладинки, то взагалі не хочеться коментувати. Про те що «Фоліо» не має часу на якісну підготовку видань вже писалось в ЗМІ не раз. Коли знайшов в Інтернеті обкладинку оригінального і російського видання (вони однакові), то зрозумів, що вона мені ближче за світовідчуттям.

«Музей невинності» читався через силу, але я завжди дочитую книжку до кінця. Саме це подарувало неймовірні враження від роману. Не знаю як, але Орхану Памуку вдається зробити фінал книжки таким, щоб у читача ще певний час жили герої в голові та душі. Останні глави книжки мене поглинули настільки сильно, що після прочитаного останнього рядка, я мовчки аплодував турецькому письменнику. Протягом тижня я ходив і намагався «відійти» від книжки.

Скажу, що через кілька місяців після «Музею невинності» мені повністю відкрився зміст книжки «Нове життя». Із затримкою. Але це теж був цікавий інсайт. Їдучи влітку в київському метро я відчув те, що персонаж роману «Нове життя» міг би відчувати мандруючи турецькими автобусами. Вчування було настільки сильним, що я ледь не проїхав потрібну станцію. Не подумайте, що я відчув себе персонажем книжки. Ні. Я відчув те, що відчував персонаж книжки, ті почуття, які Орхан Памук вклав не просто у рядки, а між ними.

От і настав час для роману «Сніг». Якщо ви знайомі з творчістю Орхана Памука, то зрозуміли, що я читаю його книжки не в хронологічному порядку. Вибір книжок довільний. Це, як мені здається, не заважає розумінню творів, хоча у текстах є відсилки до інших романів. Так, «Сніг» нагадує нам і про «Музей невинності», а «Нове життя» з’являється на сторінках книжки у назві кафе.

"Сніг" я дочитав на цих вихідних, а рефлексію над романом написав вже через дві години після цього. Але хочу, щоб вона ще  поблукала лабіринтами моєї свідомості. Тоді одразу і викладу її на блозі.