У вступному слові зазвичай ми намагаємося публікувати думки колег, які тривалий час працюють з нашими героями. Цього ж разу хочеться подати власні враження. Іван Олександрович постав перед нами як людина-приклад. Принципи, якими керується Іван Олександрович, настільки актуальні сьогодні, що хотілося б, аби після прочитання інтерв’ю кожен з читачів замислився над власними.
– Народився в селі Вишнева Балаклійського району на Харківщині. Мої батьки були селянами: батько – ковалем, матір – колгоспницею. Вони були завзяті до роботи і винесли на своїх плечах увесь тягар сільської роботи. У цьому селі в 1948 р. я закінчив сім класів. Тоді ж вирішив, що отримуватиму освіту далі. Тому, мабуть, і маю три вищі. У 1956 р. закінчив Харківський юридичний інститут. Працював на оперативній роботі, але недовго. Ця робота мені особливо нічим не допомогла у розвитку. Згодом працював слідчим у районній прокуратурі в м. Києві. Одночасно з цим навчався на філософському факультеті Університету імені Т. Шевченка, який закінчив у 1968 р. Паралельно вчився на економічному факультеті, тому через два роки здобув третю вищу освіту. Після прокуратури потрапив в Управління Південно-Західної залізниці. Багато років працював з Петром Кривоносом. Це була з вигляду сувора людина, але насправді дуже вразлива. Уже працюючи захистив кандидатську дисертацію з проблематики трудової дисципліни.
– Робота – важливий і складний етап у житті кожної людини. Чи складно Вам було робити перші кроки?
– Так, було складно. Особливо, коли я потрапив на роботу в прокуратуру. Кожен крок має бути документально оформлений – протоколи огляду місця події, допиту тощо. Я відчував складність ситуації. Молодий спеціаліст мав стажуватися шість місяців. А я одразу ж після оперативної роботи занурився у повноцінну роботу. Та світ не без добрих людей, мені суттєво допомагав Михайло Гусєвич. Я з ним і донині спілкуюся. З часом я оволодівав майстерністю, хоча це було нелегко, особливо у радянські часи. Одного разу мені зателефонували з Подільського райкому партії. Запитали про справу, яку я вів і запросили в бюро райкому. Виявилось, що головний інженер лікеро-горілчаного заводу зробив наїзд на людину. Не навмисно, але, на жаль, зі смертельним результатом. Від мене ж вимагали припинення справи. Я відмовив, бо як би міг дивитися в очі близьким родичам. На мене почали тиснути, тому в прокуратурі працювати стало неможливо і я звільнився. Та у житті випадок відіграє визначальну роль. У міському суді я дізнався, що в управлінні залізниці шукають юриста. Так і познайомився з Петром Кривоносом. Мене взяли помічником, потім працював начальником секретаріату, згодом – начальником юридичного відділу Південно-Західної залізниці. Петро Федорович сприяв тому, щоб я отримав квартиру в Києві.
– Як Ви стали викладачем?
– Коли вже був кандидатом наук, то мене запросили у Київській філіал Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Там спочатку працював старшим викладачем, потім – доцентом. Трапилось так, що мій знайомий Іван Середа, полковник у відставці, працював на кафедрі правознавства в Університеті імені М. П. Драгоманова і просто запросив у гості. Тут я познайомився з завідуючим кафедрою Володимиром Пастуховим, який запропонував викладати. З 1994 р. я працюю доцентом у Драгомановському університеті на кафедрі правознавства доцентом. Володимир Павлович пішов працювати в інший вищий навчальний заклад, певний час завідувачем кафедри була Ірина Омельченко, а потім директор Інституту політології та права Богдан Андрусишин запропонував очолити її мені.
– Де сьогодні може працювати дипломований випускник-правник?
– В умовах ринкової економіки можливість застосувати свої знання широкі. У радянський час було набагато складніше. Коли я навчався, то була проблема з перевиробництвом юристів. Тоді з потоку відраховували близько ста студентів. Сьогодні наявність юридичної освіти має зовсім інше значення. Вона вимагає чіткості і організованості. Крім того нині більш широкі можливості для працевлаштування. Якщо маєш гарну фахову підготовку, то можна реалізуватись у різних сферах: чи то виробництво, чи викладання.
– У дисертаційній роботі ви досліджували проблематику дисципліни ще за радянського часу, а як би ви охарактеризували сьогоднішню ситуацію?
– Проблема дисципліни є завжди. Сьогодні правильніше говорити про дисциплінованість і самодисципліну. Коли у людини сформовані ці якості, то вона ніколи не дозволить собі зайвого. Певен, що дисциплінована особистість може багато чого досягти. Організованість і цілеспрямованість допомагають у житті. Мабуть, якби я не сповідував ці принципи, то не отримав би три вищі освіти та не захистив дисертацію. Хоч і складно було водночас працювати і писати дисертацію. Та коли я показав диплом кандидата наук Петру Кривоносу, то він здивувався, але в той же час щиро запишався.
– Ваші студенти дисципліновані?
– Я не мирюся з недисциплінованістю і молодь про це знає. Взагалі вважаю, що як людина себе продемонструє, так до неї і відноситимуться. Це стосується усіх – як студентів, так і викладачів. Ми ж навчаємо юристів, а людина цього фаху завжди повинна бути прикладом у всьому. Пишаюся, що серед моїх студентів є ті, які захистили дисертацію, стали завідуючими кафедр, два депутатами Верховної Ради України.
– Щоб Ви повернули у нинішню систему освіти з радянського часу?
– Загалом моя основна частина життя пройшла саме в тій системі. Освіта того часу набула високий рівень, підготовка була ґрунтовною. Варто чимало позитивного запозичити. Наприклад, професіоналізм, відданість, людяність. Сьогодні, на жаль, деякі приходять лише за дипломом, а треба прямувати за знаннями. Френсіс Бекон стверджував, що знання – сила. Перефразовуючи відому українську народну пісню скажу, що хто безсилий, той безкрилий. А ви ж молоді і маєте літати!
– Які поради Ви можете дати молоді?
– Якщо щось обираєте, то потрібно працювати над цим, вивчити специфіку того, чого хотіли досягнути і працювати з повною віддачею. Також головним є відчуття того, що це ваше.
– Чи здійснились Ваші мрії?
– З дитинства я мріяв про незалежність України. Завжди спілкувався і листувався українською мовою. Моя дружина – вчителька української мови, нею ж говорять діти й онуки. Тому вважаю, що моя мрія збулась.
– Ваші побажання читачам газети.
– Бажаю здоров’я, щастя, сімейного благополуччя, цілеспрямованості, любові до Батьківщини. Молоді особливо побажаю одружуватися тільки через кохання. Також побажаю впевненості. У мене в молодості нічого не було, та я був певний, що зароблю. Так і сталося.
Спілкувався Сергій РУСАКОВ
Фото Юлії КАПШУЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий