Віктор СИНЬОВ: «Залишаюся вірним життєвому вибору»

Академік Віктор Синьов сповнений незгасимим ентузіазмом, а його творчий підхід до життя надихає його численних послідовників і друзів. Для розуміння цього підходу ми поспілкувались з Віктором Миколайовичем, який з радістю поділився спогадами про студентські роки.

 – Вікторе Миколайовичу, ваші батьки були людьми мистецтва. Як це вплинуло на ваше дитинство?

–       Мої батьки були естрадними артистами, тому це безумовно вплинуло. Батько – Микола Синьов – був відомим конферансьє, а матір – Марія – співачкою. Микола Михайлович був не просто талановитим естрадним актором, а й вкрай обдарованим у літературній творчості. Він написав комедію «Транзитные пассажиры», згодом кілька книжок спогадів про своє життя, друкувався в журналі «Перець». Батьки з дитинства прищеплювали любов до мистецтва, тому я мріяв досягнути такого ж рівня. Вже в школі мав певні здобутки в цьому напрямі. Мав власні публікації віршів в газеті «Пионерская правда», а шкільні твори вчителі визнавали як цікаві і творчі. Тому вважав, що маю всі підстави продовжити творчу династію і поступати в театральний інститут.

–       Хто займався вашим вихованням?

–       Через свою популярність батько постійно гастролював, а матір, на жаль, померла, коли мені виповнилось дев’ять років. Тому вихованням займалась сестра матері – Софія Захарівна. Я вдячний їй за все те, що вона для мене зробила і постійно навідую її, материну та батькову могили на Байковому кладовищі, де віддаю їм шану.

–       Але наскільки мені відомо, Ви навчалися таки не в театральному інституті?

–       Після закінчення школи подав документи на вступ до театрального інституту, але як виявилось, щоб пройти конкурс мого таланту недостатньо. Я не міг конкурувати з професійними акторами і театральними діячами, які вже мали певний досвід, а я тоді лише щойно закінчив школу. Батько в цей час був у відрядженні, а до кінця вступної кампанії залишалось кілька днів, тому радився з ним по телефону. Він порадив подати документи в КДПІ імені М. Горького. Тоді ректором була Марія Підтиченко, вона була знайома з батьком ще з часів, коли вона була секретарем Київського міськкому партії з питань пропаганди, тому він думав, що вона посприяє моєму зарахуванню. Я подав документи в педінститут на російську філологію, але саме в той рік до спеціальності «вчитель російської мови» додали додаткову – «вчитель співів». Відповідно при вступі перевіряли голос і слух. Мені було сімнадцять років і в мене якраз була юнацька мутація голосу, тому коли перевіряли на інтонування, я невдало потрапляв в ноти і не зміг довести, що можу бути вчителем співів.

Іду собі, засмучений, коридором інституту і зустрічаю молодого красивого чоловіка. Він агітує мене вступити на педагогічний факультет. Виявилось, що це був декан – Петро Шелухін. Він переймався тим, щоб на його відділення поступали не лише – традиційно – дівчата, а й хлопці. Петро Якович переконав, що в мене є шанс поступити, тому я подав документи на відділення спеціальної педагогіки. Довелось складати чотири екзамени, ще й конкурс виявився немаленький – десь сім чоловік на місце. Та я витримав вступні випробування і все успішно склав. Так я й став студентом, і тут оцініть як це звучало: педагогічного інституту педагогічного факультету відділення спеціальної педагогіки!

–       Батько легко змирився з таким Вашим життєвим вибором?

–       Батько повернувся з гастролей вже після мого вступу до педінституту. Коли я йому розповів свої перипетії зі вступом, виявилось, що Марія Височинська, яка перевіряла на кафедрі музики голос і слух, була його гарною  приятелькою. Він з нею зв’язався, почав домовлятися про моє переведення на філологічний факультет і вона погодилась все влаштувати. Але я не захотів. Запитаєте чому? Відповідь проста: мені сподобалось там, куди я потрапив.

З першого вересня одногрупники стали друзями, а викладачі вражали професійністю. І це не дивно, бо в мене викладали такі відомі вчені як академік Григорій Костюк, його друг і учень Дмитро Ніколенко, і тоді ще молодий Дмитро Єрмаченко та інші. Мене захопило навчанн, тож я залишився вірним життєвому вибору.

–       Вікторе Миколайовичу. як Ви реалізовували свій творчий потенціал в студентські роки?

–       Я зі шкільних років писав вірші, тому мене вабила редакція газети «За педагогічні кадри» тим, що там працювали творчі люди. Вони постійно обговорювали події, писали нові тексти. Мене це захоплювало і з першого курсу в мене склались чудові взаємостосунки з редакцією газети. Професура педагогічного та інших,факультетів була членами редколегії газети і після пар вони йшли до маленької кімнатки редакції. Щось обговорювали, писали нові тексти. Такі професори як Карлов, Метлушевський, Войтко давали мені настанови. Також моїй співпраці з газетою сприяло і те, що редакція знаходилась поруч з аудиторіями педагогічного факультету. Нині це перший поверх головного корпусу нашого університету.

–       І яким був перший ваш текст, опублікований в газеті «За педагогічні кадри»?

–       Спочатку був не мій текст, а замітка про мене. «Синьов став чемпіоном» – так називалась замітка Лідії Філіппової, викладачки кафедри фізичного виховання. На першому курсі я вперше за історію педінституту переміг в чемпіонаті України серед студентів з настільного тенісу. Тоді я вперше побачив своє прізвище в заголовку і це мене надихнуло. Раніше я бачив афіші з батьковим іменем, а тут на першому курсі надрукували про мене, ще й з фотографією. Мене визнали в редакції і я зрозумів, що мене оточують хороші люди. Студенти, викладачі, редакція газети. Ми були хорошими товаришами і поважали одне одного.

Університетська газета не була «бойовим листком», як це було поширено в ті часи. «За педагогічні кадри» була способом познайомитись одне з одним. З її сторінок ми читали і пишались здобутками у науці, мистецтві, спорті кожного з нас.

Я активно друкував свої вірші і пародії на інших поетів в газеті і одного разу редактор Петро Ігнатенко, який писав нариси про студентів і викладачів, написав епіграму про мене: «Хочешь ты чтоб пыл смеряя свой, молодые на тебя глазели / Но учти, Витек, что синевой ты не скроешь собственную зелень». Я не втримався і теж відповів. Вже не пам’ятаю точно як саме, але написав йому відповідь: «Одним и тем же почерком пишу одни и те же очерки». Такий неординарний жанр привертав увагу читачів і сприяв творчим змаганням. Ми чекали на кожен випуск.

–       Певен, що однією участю в університетській газеті ви не обмежились?

–       У нас був цікавий колектив, тож ми з цікавістю придумували щось нове.  Якось промайнула ідея створити газету, яка миттєво реагувала б на події. Так виникла газета «Сосико», яка отримала назву в честь її засновників – Олега Сорокотяна, Віктора Синьова і Жори Коберніка. З друзями знаходили цікаві теми і висвітлювали їх: Олег малював карикатури, я придумував лаконічний гострий вірш, а Єгор виписував текст на дошці, яка перегортається, гарним почерком. Навіть в одному з номерів газети «За педагогічні кадри» написали, що «Сосико» за формою і актуальністю нагадує «Окна ТАСС». У відповідь я написав: Как отмечено в газете/ нам до ТАСС недалеко / знают все на факультете,/ будут знать и в целом свете / что такое Сосико». Справді, коли студенти виходили на перерву в коридор, то знали, що на них чекає щось цікаве і свіже. Ми щодня робили по кілька випусків. Пам’ятаю як один студент втік з овочевої бази, куди нас відправляли допомагати народному господарству. І нас попрохали висвітлити такий недружній вчинок. Я написав: «Все работали до пота, а Ильнюк домой удрал / чуть руками поработал и ногам работу дал». Олег створив карикатуру як наш старший колега втікає – зобразив його в русі з довгими ногами.

–       Вірші, епіграми, чемпіон з настільного тенісу, статті в університетській газеті, власна газета «Сосико»... Це вражає. Ми ще чогось не знаємо про студентські роки Віктора Синьова?

–       Звичайно, мене захоплював театр, це було від батьків у крові. Тоді був популярний театр ляльок Сергія Образцова і ми хотіли створити щось схоже.  Виявилось, що викладач малювання Віктор Соломенний створював ляльки, а ми вирішили вигадувати пародії на наші ж студентські виступи. Так і зробили повноцінну лялькову виставу. Вже, коли повернувся до інституту з вчительської роботи в школі і став у 24 роки заступником декана з виховної роботи, то набув популярності КВН. Ми створили факультетську команду, де я був сценаристом. Команда виявилась потужною і перемагала команди інших факультетів, одного разу навіть обіграли команду  Київського інституту цивільного повітряного флоту (нині – Національний авіаційний університет), яка брала участь у Всесоюзній лізі КВН. Ми пишались нашими виступами.

–       Коли жартували зустрічались з цензурою?

–       У нас була сильною самоцензура. Не дозволяли собі щось похабне чи когось образити. Наш гумор повинен був бути добрим. Крім того, ми були виховані по-іншому, тому якщо про щось і жартували на кухні, то про те, щоб озвучити те на сцені навіть не думали. Хоча міжнародна політсатира в нас була цікавою.

Не хочу критикувати, але все ж сьогодні заради рейтингів придумують жарти всіма дозволеними і недозволеними способами. Якщо актори дозволяють собі вульгарне озвучувати зі сцени і за це їм не соромно, то впевнений, що в людини відсутня внутрішня культура.

–       На ваші епіграми ображались?

–       У мене є книжка «Мої друзі від А до Я», де у віршованій формі змальовані мої друзі і колеги. Тому краще у них запитайте чи не ображаються вони на мене. Ректор Віктор Андрущенко якось сказав так: «Віктор Миколайович видав цю книжку, щоб ми ставали кращими». Сподіваюсь, що вона справді пішла на користь. Хоча деякі епіграми, які можуть зачепити людину, винесені на літеру «и», адже прізвищ на таку букву не існує. Щоправда, в тих віршах не називаються справжні імена людей.

–       Які сьогоднішні студентські проекти ви оцінюєте як важливі і потрібні молоді?

–       Робота викладача, письменника та актора є виснажливою, бо вони виносять свої творіння на суд людей. Тоді потрапляєш або під овації або під свист. Мені подобаються творчі проекти наших студентів, а сьогодні вже викладачів – проекти «Щоденник», «Щоденник. Re: make», «Продайте їсти». Олександр Козинець, і ви, Сергію, знаходите нові форми, захоплюючі рубрики, цим виправдовуєте свою сміливість і підкреслюєте власну творчість. Людина має бути активно і формувати свою особистість і ваші молодіжні проекти сприяють цьому для багатьох інших. Успіхів вам і надалі!

Спілкувався Сергій РУСАКОВ

Світлина: Олександр Цибін