ЩОСЬ НЕ ТАК

Коли я поступив в університет, то із захопленням дивився на Великий Процес (те, що йменується як навчально-виховний). Структура викликала в мене захоплення і цікавість.

 

Та з часом ставали більш видні недоліки Процесу. Найбільшим відкриттям для мене став цей навчальний рік – рік коли стало можливим подивитись на все з нового ракурсу, викладацького.  Переді мною відкрилось ще більше вад. І що стало для мене найбільш болючим це розуміння власної інтеграції у цей Процес. Довго розмірковуючи зрозумів що ж саме непокоїть, виявилось, що проблема полягає у тому, що мої дії не співпадають зі світоглядними позиціями. Приходячи на пари я продовжую традиції цього Процесу – читаю лекції, веду семінари – роблю теж  саме, що робили і в ХІХ столітті, у 1968 році, 90-х рр. «Щось не так…», – зрозумів я.

Загалом приводом для роздумів стала книжка Роберта Кіосакі «Багатий тато, Бідний тато». Бестселер належить до тих про які розповідається в анекдотах: «Хочеш стати багатим? Напиши книжку про це».  Як ви уже зрозуміли книжка саме про те як розбагатіти. Автор дає кілька порад, серед яких я б виділив наступну – змініть мислення.  Про інше писати не буду, раджу прочитати самостійно або хоча б зайти на сторінку у Вікіпедії, там коротка анотація викладена. І хоч хтось скаже, що такі книжки є попсовими і не приносять користі, я б посперечався. Вони належать до мотиваційної літератури і дають ґрунт для нових роздумів, розширюють кругозір.

Мене ж зацікавила думка Кіосакі щодо системи освіти. Дана лінія проходить через усю книжку і говорить про те, що сьогодні ні для кого вже не є таємницею. (Майже, як у серіалі «Сімпсони», коли Гомер говорить Бартові: «Синку, зараз я тобі відкрию таємницю».  Барт: «Ти алкоголік?», на що Гомер у власному стилі відповідає: «Я ж сказав "таємницю"»). Кіосакі говорить про те, що сьогодні ні в школах, ні в університетах не навчають реальному, такому щоб знадобилось у житті. Система освіти, яка існує сьогодні була придумана кілька століть тому і наразі вже вичерпала себе.

Вже давно виникла потреба  шукати нові форми та методи в освіті, потрібно оновлювати її зміст. Те що розповідають в університетах відірване від реального життя. Виходячи зі стін вишів молода людина просто не може себе знайти і реалізуватись. Виникає питання: навіщо потрібно було 4-6 років витрачати час? Для себе я знаходжу відповідь у наступному: для того, щоб відстрочити початок дорослого життя. Студент є вільною молодою людиною, в якій завжди вирує драйв, енергія та сила. І зазвичай студент не переймається складними життєвими проблемами. Але відтягування не може бути постійним і з часом людина зустрічається з дійсністю. Ця зустріч може бути різною і не завжди є такою про що я пишу, але у будь-якому разі вона є складною і болючою.

Першим, що робить людина з дійсністю – це плач і галас.  Вголос людина це робить, коли народжується. З часом ці дії протікають всередині людини і є вже непоміченими. Коли вертаєшся додому змученим з роботи, коли бракує на їжу чи несплачені борги. Зустрічаючись з дійсністю після університету, людина здебільшого є такою безпомічною, як і певний час після народження.

Більшість знань, які отримані в університеті в житті не знадобляться. І в цей же час найбагатші люди сьогодення взагалі мали проблеми з системою освіти – Білл Гейтс Стів Джобс, Марк Цукерберґ та інші. Щось у цій системі не так. «Наявність гарної освіти не означає наявність багатства і гарної роботи»,  – так можна продовжити дану тезу думками Кіосакі.

Чому система освіти є неефективною? Чому існують ці недоліки?  Чому випускники багатьох університетів є неконкурентоспроможними? Причому як на внутрішньому ринку, так і на зовнішньому? Наші університеті не входять в рейтинги найкращих світових вишів. Чому ж нас не визнають? Відповідь, на мою думку, проста: ми орієнтовані на процес, але не на результат.

Ми орієнтовані на процес, а не на результат, коли студенти відповідають лише для того, щоб набрати певну кількість балів і отримати «автомат». Ми орієнтовані на процес, коли  думаємо про те, що скоро закінчиться семестр і будуть канікули (відпустка), а потім «знову все заново…». Ми не орієнтовані на результат, коли приходимо в університет «бо треба». Нас не цікавлять результати, лише кількість балів.

А щодо невизнання в Европі, то тут відповім запитанням на запитання: «Скільки сторінок за тиждень читає европейський студент  і скільки наш?». 

Відкритий для запитань!

Сльози не означають біль

На першому курсі навчання на одній з лекцій нам сказали наступне: «Захід сонця сам по собі є нейтральним. Це вже людина дає йому оцінку. Гарний він сьогодні чи негарний, романтичний чи ніякий».

Сьогодні хочеться продовжити цю думку.

 

Людина сама по собі не є поганою чи хорошою. Оцінку їй дають інші люди.

Проблема сама по собі не є негативною. Оцінку їй даємо ми.

Сльози не означають біль. Вони можуть означати і радість.

Кохання не завжди означає радість. І не завжди трагедію.

Комедія не завжди пов’язана з радістю.

Розумний не завжди є таким. Чи не помічали за ним таке?

Гарне слово не завжди є таким.

 

Всьому дає оцінку лише людина. І кожна людина дає власну оцінку.

Шукай в собі

Коли востаннє ви відчували нові емоції? Щось таке через що перехоплює дихання, від чого не можна відволікти, щось таке що дає наснагу.

                Пам’ятаю в мене такими об’єктами були і певні люди, якісь пісні, нові ситуації.  Але останнім часом мене ніщо не дивувало. Навіть, коли нещодавно повертався додому і на зупинці один повненький молодик давав підсрачник (перепрошую за прозу життя) іншому і ледь не зав’язалась бійка, то в мене (як і в інших свідків) не було подиву. Скажу так: ніхто взагалі не відреагував. Лише час від часу обертались і дивились чи дав уже хтось комусь по пиці. Якби я побачив це 15 років тому, то, мабуть, сказав би батькам наступне: на вулицю більше не ходитиму, там можна отримати пенделя. Сьогодні ж знаючи, що там можна отримати і не тільки пенделя, все одно ходжу на вулицю. І нічому вже не дивуюсь.    

                Сьогодні ж зрозумів, що для того, щоб отримати подив та емоції не потрібні зовнішні чинники. Підсрачник, пісня на стінці в контакті, догана на роботі, нова коханка чи ще щось/хтось. Інколи це все лише  підсилює нецікавість і байдужість. Думаю враження від того, коли ви вперше скуштували суші відрізняються від того, коли їх їли в третій або п’ятий раз. 

Насправді нові емоції потрібно шукати в собі. Лише сам себе і можеш здивувати. Самому собі можна подарувати свято життя. Змінивши (навіть не набагато) ставлення, змінюється вся система координат. Подив та емоції гарантовані.

Не шукай десь, а шукай в собі. Отаке резюме сьогоднішнього дня.

РЕФЛЕКС І Я

Кожен день перед нами виникають неприємні ситуації, ми часто стикаємось з конфліктними людьми тощо. І від того як ми на них відреагуємо залежить наше майбутнє. Чи навчимось щось нового? Чи будемо завтра «на плаву»? Чи зможемо гідно відповісти на ситуацію? Перелік питань можна продовжувати довго.

Учора я дізнався вражаючий і в той же час наче такий легкий принцип: усе залежить лише від нашого сприйняття. Адже не всі гострі життєві ситуації ми сприймаємо як виклики.

Пояснити хочу наступним прикладом:

У своїх експериментах Павлов, як всім відомо, використовував собак для того, щоб дізнатись чи буде виділятись слина на нейтральний стимул, наприклад на звук дзвінка. Зазвичай слиновиділення є інстинктивною відповіддю на вигляд їжі. Тому Павлов проводив експерименти так, щоб у момент появи їжі лунав дзвінок. У собак з'являлася слина, і їх одразу ж годували.

Після декількох маніпуляцій з їжею і дзвінком дослідники поставили питання, чи буде слиновиділення у тварини, якщо дзвінок лунатиме, але їжі їм не дадуть. Результати були ясні, як тільки тварини починали асоціювати звук дзвінка з видом їжі, у них з’являлося слиновиділення тільки на звук, без виду їжі.

Чи є кожна гостра ситуація для нас викликом? Думаю, що думка зрозуміла. Не завжди конфлікт, криза, гостра ситуація є викликом. Усе залежить від нашого розуміння життя та ситуації. Відчуваючи якусь загрозу для свого внутрішнього світу (а зазвичай нам до вподоби спокій і воліємо, щоб його не псували), ми починаємо реагувати на нього. Він як подразник, що майорить перед нашими очима. Майорить, бо нам же і заважає.  Отак і виникають виклики. Але чи всі вони мають обгрунтовані підстави? Чи є вони дійсними викликами???

Візитівка

Учора вдень на домашній телефон подзвонили. У слухавці пролунав чужий незнайомий голос. Запитали чи знаю я студента університету Драгоманова і назвали прізвище та ім’я. Відповів, що не знаю і це була правда.

Після кількох хвилин розмови вияснилось, що я розмовляю з водієм маршрутки №14, який знайшов гаманець, де був студентський квиток юнака, картки та ще різні речі. Серед них була моя візитівка. Намагався зрозуміти, ким же є цей хлопець – якщо має мою картку значить я з ним знайомий, але прізвище та ім’я мені нічого не говорили. Коли ж мені  Олександр Миколайович (водій маршрутки) сказав, що він навчається в Інституті філософської освіти і науки (мій рідний факультет), то ще більше розгубився. Єдиною зачіпкою був рік видачі студентського квитка. Значить можна прорахувати на якому курсі він зараз вчиться.

Через 15 хвилин пошуку в Контакті і спілкування знайшов цю людину і був здивований, що знаю її. Але не за прізвищем, а за ніком. А ще більше був здивований, бо візитівку подарував два роки тому і вона досі лежить в його гаманці.

Отака цікава історія…

ЖИТТЄВА МЕРЕЖА

Чи можна закохатись в Інтернеті? Cпілкуючись з людиною, але жодного разу не побачивши її наживо.  Торкатись найсокровенніших куточків душі, але не маючи змогу торкнутись до самої людини. Чи можна покохати через спілкування в онлайні або електронні листи?  Де кожним новим повідомленням ставляться нові і нові запитання, де створюється інший світ.

 

Хтось відповість, що не можна закохатись, що це не буде справжнім коханням. А хтось дасть іншу відповідь.  Інтернет-спілкування – ноу-хау рубежу ХХ-ХХІ століття і має як позитивні, так і негативні боки. Сьогодні хочеться говорити про історію кохання на кшталт історії Якуба і Дженніфер з книжки Януша Вишневського «Самотність у мережі».  Про історію, коли листуючись одне з одним люди зацікавлюються і поринають…

Але куди? Складно сказати. Хочеться назвати це віртуальним світом, бо вони живуть очікуванням повідомлення одне від одного і залежністю від е-mail. Але ж це не просто віртуальна реальність, вона тісно взаємопов’язана з дійсністю. Куди? У світ створений двома людьми? І ця відповідь теж схожа на правильну, бо у спілкуванні вони уникають тем його можливих коханок та її стосунків з чоловіком.

Не знаю чи був у 1996 році (рік народження книжки-історії) термін ескапізм, але тут він доречно підходить. Дві людини втікають від реальності і знаходять одне одного. Уникнемо те, що в книзі розповідається що таке ICQ і те що зараз це вже не цікаво читати. Не будемо говорити про те як Якуб через Інтернет відшуковує потрібний файл змінюючи розуміння колег про географічні кордони. Цим вже не здивуєш. Також промовчимо про манеру Вишеневського додавати в художній текст знання з хімії та біології.  Особисто мене це дратує, але якщо людина є хіміком за освітою, то з цим вже нічого не поробиш. Щоправда, заради справедливості зазначу, що бувають дуже цікаві порівняння життєвих і хімічних процесів.

Після прочитання книжки хочеться лише поставити питання чи можливе кохання через Інтернет-спілкування? Чи може людина втікаючи з реальності закохатись в Інтернеті і потім матеріалізувати (негарне слово, але більш-менш доречне) почуття в реальності? Уникаючи дійсність, людина втікає від думок про самотність, біль, проблеми. Хоче лише відради. А в Інтернеті її багато. Тут все набагато легше. Якщо Вишневський через своїх персонажів говорить: «В Інтернеті багато спокус? Але в житті їх ще більше», то я б сказав: «В реальності багато проблем? В Інтернеті їх набагато  менше». Поступово починаєш занурюватись… у віртуальний світ, у штучний світ…  Там немає зобов’язань. Це дуже приваблює. Можна бути відвертим і розкутим. Можна бути іншим, ніж у житті. І що найголовніше виникає відчуття того, що в можна розкритись. Бо це відрада, бо це втеча.

А от чи може існувати таке кохання в дійсності? Чи можна його скопіювати з Інтернету і вставити в реальність? Цікаво, що письменник сам же відповідає на це питання.

Дженніфер перша почала листування, але вона його і закінчує, обриває. Це рішення їй дається нелегко. Але вона обирає кохання не з онлайну, а історію, що є в дійсності (уникаю формулювання кохання з реальності, бо почуття між Дженніфер і чоловіком вже давно охололи).

Читаючи книжку мене трохи дратували постійні відсилки до інших історій. Але вже переглядаючи фільм зрозумів геніальність цього ходу. Це і є мережа! Вишневський говорить не тільки про віртуальну мережу, але й життєву. Можна вводити в психофілософію термін мережі про яку говориться в даній книжці. Всі попередні історії Якуба – почуття, коханки, друзі, благодійництво, стажування і є «мережею». Тепер до всього переліченого додалась і Дженніфер. У фільмі це гарно показано в кадрі, де листи Наталії (найсвітлішого кохання Якуба) знаходяться разом з мейлами Дженіфер. Ця мережа і створює основу всієї розповіді Януша Вишневського.

На мою думку, це не «історія віртуального кохання, що стала реальністю» (як написано в анотації). Книжка «Самотність у мережі» не про самотність Якуба і Дженніфер, бо в вони не були самотніми, коли спілкувались в Інтернет-мережі. Але життєва мережа Якуба саме і привела його до самотності. Недаремно автор книжки показує читачам саме його минуле, а не Дженніфер. Також я б посперечався з думкою про те чи стала ця історія кохання реальністю. На мою думку, ні. Вона так і залишилась в Інтернеті.

Це історія віртуального кохання, яке мало наслідки в реальності. Якуб вирішує померти, бо не має наснаги більше жити. Кожна мережа має межу, дійшовши до якої людина втрачає все. Мабуть, вона втрачає і свій зв’язок з мережею. Починається зсув центру (бази, ядра, основи) і дана мережа ламається. Ламається і людина. Все руйнується. Руйнується і життя. Вертаючись до комп’ютерної термінології, то на моніторі виник би напис «Еrror». Потрібна дефрагментація диску. Вертаючись до філософської термінології: потрібна деконструкція свідомості. Чи багато людей на це здатні?  

Після цього посту, мабуть, на мене впаде стіна критики прихильників Вишневського. Серед моїх знайомих багато тих кому подобається творчість поляка (особливо серед дівчат). Я не хочу ображати цього письменника. Але книжка мене не вразила. Ідея гарна, але як художній твір, то він мене не вразив.

Наприкінці 90-х років минулого століття, мабуть, «Самотність у мережі» була «бомбою». У 1996 році у школі, де я вчився не було комп’ютерів, а в приймальні директора стояла друкарська машинка.  Комп’ютери були лише в солідних офісах, а Інтернет взагалі здавався чимось нездійсненним. Такими були буремні дев’яності, сьогодні ж уже все не так. Але проблема історій кохання, які виникають в онлайні актуальна і сьогодні. Мабуть, навіть більше ніж раніше.

Чи можна закохатись в Інтернеті? Моя думка, що так. Але чи можна потім це перенести в реальність? Не певен. Особисто в мене була колись подібна історія, щоправда повідомлення мандрували не через комп’ютер, а через мобільний телефон. Таким чином я заклав і свою мережу…

ПОРАДИ МОЛОДОМУ ПИСЬМЕННИКОВІ

Перші літературні кроки дуже важливі. Створивши певний текст, майбутній письменник або поет уважає його найдовершенішим твором, що коли-небудь був написаний. Ейфорія може тривати чи до першого ж уважного прочитання цього твору чи протягом усього життя. Саме тим, хто належить до першої категорії авторів даний нарис і присвячується. Вам, молоді автори, і байдуже скільки вам років – 17 або 56.

                Письменниками стають по-різному. Хтось від нерозділеного кохання, а хтось після довгих журналістських практик. Хтось, як наприклад письменник Сергій Пантюк, спочатку займається  поезією, а згодом лише  починає працювати над прозою. Одні починають видаватися у 25 років, як «відкриття минулого року» Максим Кідрук, а хтось першу книгу отримує в уже поважному віці.

Кожен текст, якщо він гідний читацької уваги, має право стати книжкою. Видання книги – це найважливіша подія у житті автора, адже тоді він перетворюється на справжнього письменника. Тому ми спробуємо дати кілька порад молодим авторам, що хочуть стати популярними письменниками та поетами.

 Найкращий письменник – це найуважніший читач

По-перше, мова – жива система. Літературна мова також розвивається і змінюється. Слід бути уважним та слідкувати за нововведеннями. Передплата видань про літературу – журнали та газети – дадуть змогу отримувати найсвіжішу інформацію та «відчути» мову. Чим швидше ви усвідомите нюанси сьогоднішньої мови, тим «соковитішим» та оригінальнішим буде текст. Але зловживати цим також не потрібно. Не всі зможуть одразу ж зрозуміти: «Сьогодні в етері показали спудеїв в авдиторіях».

По-друге, тільки людина, що прочитала не один десяток книжок здатна створити гідний текст. Якщо ви не читаєте поезію, то навряд чи зможете створювати професійні вірші. Не можна написати інтелектуальний бестселер, спираючись тільки на знання та читання фізико-математичної літератури. Потрібно взяти до уваги всі правила та можливості текстів, перед тим, як створювати власний. Читати слід якісну літературу, якою насолоджується розум та душа, тільки тоді ви зможете досягнути гарного результату.

 Не пишіть в стіл

                Написання творів вечорами та обережне складання їх у шухляді не сприяє просуванню до літературного Олімпу. Сьогодні слід уміти показати себе і довести чому ти відрізняєшся від усіх інших авторів. Будьте активними дописувачами до різних видань, станьте упізнаваємим автором. Також «писання у стіл» не дає жодного професійного розвитку. У вас може бути великий літературний потенціал, який потрібно направити у правильний напрямок. Адже ви можете бути бездоганним літератором, але з твору в твір допускати певні помилки, на які автори зазвичай не звертають уваги.

 Звичайно, складені аркуші в шухляді вдома можуть перетворитись на літературну сенсацію через багато років. Але це станеться, коли ваші нащадки проявлять більшу активність і оцінять ваші рукописи належним чином. Тому не слід гаяти час і чекати, коли хтось інший допоможе.

 Знайдіть творче середовище

У кожному університеті, навіть технічному, існують літературні осередки, де збираються та спілкуються, зачитують свої вірші, есе тощо. Ці групи людей, зазвичай, відкриті і завжди раді гостям. Студентські зустрічі допоможуть тримати руку «на пульсі» літератури, а також «студентський драйв» може надихнути на нові теми.

 Знайомство з іншими починаючими письменниками та поетами дадуть вам поштовх для розвитку. Отримавши першу критику, молодий автор усвідомлює творчий процес більш широко. Не слід боятися критики. Пам’ятайте: не має досконалих текстів. Навіть до класики літератури можна знайти зауваження. Але це не виправдовує промахи. Слід спокійно та з уважністю прислухатися до порад та критики. Будьте об’єктивні до слів друзів – їм завжди сподобається ваша творчість, а ось думка критика має бути сприйнята з увагою та розумінням.

Якщо ж вам не цікава студентська аудиторія, то можна знайти різні літоб’єднання у своєму місті. Вони не будуть такими жвавими і мобільними, але зможуть надати більш професійну підтримку. Тому сміливо відвідуйте різні літературні осередки та клуби, головне, щоб вам була до вподоби атмосфера і ви почали реалізовуватись як літератор.

Крім того, у нових знайомих можуть бути цікаві друзі – письменники, поети, видавці, які  зазвичай залюбки зустрічаються з молодими авторами. Вони, крім знань та професійних рекомендацій, занурюють у літературний та видавничий процес.

Не забувайте про сучасні засоби масової комунікації – преса, Інтернет тощо.  Надсилайте до редакцій журнал та газет свої літературні досягнення. На жаль, сьогодні редакції «ведуть листування тільки на шпальтах газети» і не пояснюють причини відмов або ж виправлень у творах. А ось в Інтернеті можна публікуватись без жодних виправлень. Це і плюс і мінус. Але існують спеціалізовані сайти, які орієнтовані на літературу. Сьогодні в Україні один з найвідвідуваніших таких сайтів є «Гоголівська академія», гаслом якого є «Від рукопису – до книги». Думаю, тебе, як молодого автора, це зацікавить.

Зануртесь у літературний та видавничий процеси

Відвідуйте книжкові виставки, читайте літературні газети та журнали, частіше відвідуйте літературні сайти. Це надасть велику перевагу.

Відвідання книжкових виставок дадуть інформацію про процес, що відбуваються у країні – проблеми, тенденції, новинки. Потрібно уважно спостерігати за процесом, адже ви можете бути неперевершеним майстром слова, але написані тобою твори зараз є не актуальними. Слід розуміти, що, наприклад, «Кобзар» уже написаний Шевченком та братами Капрановами, а «Енеїда» Вергілієм та Котляревським.

 

Не оминайте конкурси

                Не бійтесь надсилати рукописи на конкурси та премії. Ніхто не може гарантувати перемогу, але ваші тексти все ж можуть стати «відкриттям року». Сьогодні різноманітні видавництва, Інтернет-ресурси, видання проводять велику кількість літературних конкурсів. Це гарна можливість, яка може стати вашою «зірковою годиною». Також існує багато премій, як вітчизняних так і закордонних, які спрямовані саме на молодих авторів.  

 Ще кілька порад

                Подані вище поради більш організаційні: як організувати себе та втрапити в літературний потік. Можна дати ще технічних порад.

Наприклад, не писати «зарозумно». Якщо ви хочете мати широке коло читачів, то не слід перенасичувати тексти метафорами, символікою тощо. Пам’ятайте, сучасний читач вибагливий. Він має великий вибір і обираючи книжку не любить дуже розумні, але й примітивні тексти. Дотримайтесь «золотої середини».

Усвідомте свою аудиторію читачів. Для того, щоб не стати заручником обставин, описаних вище. «Молоко з кров’ю» Люко Дашвар та «Залишенець» Василя Шкляра орієнтовані на зовсім різного читача, але ж обидві книги користуються популярністю.

                Шліфуйте свою мову. Наповніть кожне слово змістом і не використовуйте зайве. Нехай буде менше, але динамічніше, змістовніше і якісніше. 

 Наостанок

                Відомий письменник Чак Палаґнюк колись написав 13 порад письменникові. Але, найголовніше з них, сформульоване наступним чином: Пишіть книгу, яку захочеться прочитати самому.

(стаття друкувалась у газеті "Друг читача")

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ СОЦІАЛЬНОЇ МЕРЕЖІ

Восени цього року відбулась прем’єра кінострічки, яка захопила увагу більшості студентів. Це не дивно, адже більша частина молоді  зареєстрована в Інтернет-мережах, де можна спілкуватись, знайомитись і навіть вчитись. «Соціальна мережа» –  фільм 2010 року, з приводу якого професійні критики англомовного світу винесли стовідсотково позитивний вердикт.

            Нашу увагу привертає не лише прем’єра фільму, а те, що жанр фільму був сформульований як «історична драма». Зазвичай в історичній драмі йдеться про життя й діяльність державних діячів, полководців та інших історичних осіб, наприклад «Володимир» Феофана Прокоповича, «Йосип Патріарх» Лаврентія Горки, у кінематографі  це безперечно «Гладіатор», «Троя», «Адмірал», «Хоробре серце», «Страсті Христові» тощо.

Про що ж розповідає «Соціальна мережа»? У 2003 році у студента Гарвардського університету Марка Цукерберґа народжується ідея створення сайту, що дозволяє сформувати рейтинг студенток. Це відбувається одразу після того, як його залишила дівчина. Так з часом з’являється сайт «Facebook», який впровадив у світ соціальні мережі, які спрямовані на побудову співтовариств в Інтернеті для людей зі схожими інтересами і діяльністю. Вітчизняні аналоги даних сайтів: В Контакте, Одноклассники та інші.

            Якщо раніше історичною драмою були фільми, що розповідали про війну, історії розриву між поколіннями, конфлікти між різними прошарками населення, то сьогодні, як бачимо, це може бути історія студента, який сім років тому створив сайт. Незмінне одне: вони про те, що змінило світ. Війни, повстання, великі історії кохання, соціальні мережі змінили світ. За сучасними мірками сім років, це вже дійсно історія, елементи драми ми також відзнаходимо у фільмі: у завершальній сцені хлопець, за словами журналістки Лідії Маслової, «з’являється полоненим Інтернету, що залипнув на одній-єдиній сторінці – на тій сторінці його минулого реального життя, яку йому давно слід було б перевернути».

            Соціальні мережі подібні на Троянського коня, який виглядає по одному, а всередині несе з собою інше. Соціальні мережі спочатку пропонували пошук однокласників та спілкування, сьогодні вони перетворились у середовище для постійного перебування. На сайті можна спілкуватись та навіть вчитись, вони перетворились на гарний пошуковий сервер, де можна віднайти корисну і рідкісну інформацію доступним та швидким чином.

Журналіст Пітер Треверс відзначив актуальність для нинішнього покоління того, що завершує фільм, а саме «образ самотнього Марка, який сидить перед мерехтливим екраном і прикидається, ніби не самотній».

Дані роздуми є незвичними для освітянської галузі, але вони показують нові виклики, які виникають перед нами та сприяють переосмисленню багатьох феноменів, акцентуванні уваги на нових тенденцій, що впливають на культуру та суспільство, а значить і студентську молодь.